Волонтерка Марія Магдалена, яка допомагає мешканцям Донеччини та військовослужбовцям, розповіла Вільному радіо про Вугледар та його жителів.
“Перше, що ти відчуваєш, коли заїжджаєш до Вугледара — це заціпеніння”
До Вугледара можна заїхати лише через поле, оминаючи Богоявленку.
Богоявленка
Головна дорога постійно обстрілюється. Саме місто — суцільна руїна, де досі залишаються цивільні. Через інтенсивні обстріли туди лише зрідка потрапляє гуманітарна допомога. Води немає, залишилася хіба технічна з колодязів. Їжу привозять волонтери. Одна з них — Марія Магдалена.
“Перше, що ти відчуваєш, коли заїжджаєш до Вугледара — це заціпеніння. Місто мимоволі забирає частину твоєї душі, але треба бути готовим віддати її повністю”, - говорить волонтерка.
Під час однієї з гуманітарних місій росіяни почали гатити по місту “градами”. Волонтери й цивільні тікали між зруйнованими будинками й деревами міста-примари.
Вугледар
“Два рази вони поцілили “градами”. Якби вони третій вирішили все ж таки лупанути, то нас би вже не було. Ми б залишилися у Вугледарі назавжди”, — каже Магдалена.
За той час, поки волонтери перечікували прильоти, з’явилося чітке розуміння: потрібно якомога швидше перейти на іншу точку, віддати гуманітарну допомогу цивільним і покинути Вугледар, адже росіяни так просто їх не залишать.
“Коли ти волонтериш, допомагаєш дрони купувати, машини переганяти — це одне, але коли ти фізично їдеш на прифронтові території, одразу треба розуміти, що ти готовий віддати своє життя і залишити його там. Ти ніколи не можеш бути впевненим у тому, що станеться далі”, — розповідає волонтерка.
У Вугледарі
Утім, до наступного пункту видачі гуманітарної допомоги дістатися не вийшло. Росіяни були надто близько. Ба більше, волонтери аж ніяк не здавалися схожими на цивільних. Маєш бронежилет і каску — автоматично стаєш мішенню для куль окупантів. Тож волонтери попросили українських військових передати їжу й воду в наступну школу, у якій переховувалися цивільні.
“У Вугледарі не знайдеш жодного вцілілого будинку, але мешканці міста відмовлялися залишати свої розтрощені війною домівки. Спочатку я не розуміла, чому вугледарці не евакуюються на більш безпечні території. Щоразу мені хотілося накричати на них і силою затовкти в машину, щоб відвезти якомога далі від фронту. Згодом агресія й засудження змінилися спробами зрозуміти, чому люди продовжують жити під постійними вибухами”, - розповідає Марія.
За словами жінки мешканці знищеного міста зневірилися та вважають, що їх ніде не чекають.
“До мене одного разу підійшла тьотічка і сказала, що в неї племінник під Бахмутом служить. З ним дуже рідкий зв’язок. Вона говорить: “Бережіть, будь ласка, себе. Ми за вас усі молимося. І без вас ми б не змогли тут вижити”. Вона моментально почала плакати, продовжуючи: “У мене нікого немає. Мені немає куди їхати. І в мене тут собачки-кошечки. Куди я їх кину? Ми живемо в жахливих умовах. Ми живемо під землею, але ми у себе вдома. І свій дім нікому не віддамо” - згадує волонтерка.
Магдалена певна: усім мешканцям прифронтових територій потрібна невідкладна психологічна допомога, адже залишатися психічно стабільними в таких умовах майже неможливо. Проте кваліфіковані спеціалісти далеко не завжди потрапляють до гарячих точок. Наразі волонтери чи не єдині, хто здатні відновити віру людей у підвалах, що українцям на них не байдуже.
“Ми можемо не розуміти людей, які там залишаються. Та вони українці, яким потрібна допомога. Окрім нас, її ніхто не надасть. Тому розумію я їх чи ні — це вже моя справа, але я не хочу, щоб ці люди померли. Я знатиму, що нічого не зробила для того, щоб вони вижили”, — каже Марія.
