Переселенка з Волновахи Людмила Войтенко розповіла свою історію війни для видання “20 хвилин. Тернопіль”.
“Ми приїхали у війну”
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Людмила Войтенко зі своєю 13-річною донечкою Дашею їздили у Кривий Ріг до родичів. 24 лютого додому повернулись пізно вночі. На годиннику була 4.30, пані Людмила увімкнула чайник, щоб заварити кави, а Даша складала книжки у портфель, бо вранці у школу. Раптом їхній будинок сколихнув вибух надворі, задзвеніли шибки.
“Ми приїхали у війну!” – розповідає Людмила.
Перші два дні у Волновасі ще працювали магазини. Люди скуповували все, що потрапляло до рук. Даша з мамою мали вдома запаси харчів, тож сильно не панікували. Пані Людмила під час розмови згадує, як одного дня пішли з донечкою зняти готівку до банкомата, встановленого біля продуктового магазину АТБ. А через 20 хвилин туди стався “приліт”.
Родина залишалася у Волновасі до травня. За якийсь час після того, як вороги окупували місто, зник зв’язок, електроенергія і газопостачання. Вдома мали плиту, яку розпалювали дровами та вугіллям. Тож до Людмили з Дашею часто приходили грітися сусіди, готували їжу, обговорювали останні події. У центр міста раз на тиждень привозили свіжий хліб.
Над будинком постійно пролітали літаки. Чиї, жінка сказати не може. Але зізнається, що місцеві жили, постійно остерігаючись ракетних атак. Даша з мамою ховалися у невеликій шафі, бо укриття у будинку не було. З 12 березня Волноваха опинилася під окупацією російської армії.
“Якось росіяни дозволили нам сходити на ринок і купити продукти. Ми йшли містом, і я побачила, що жодного вцілілого будинку у Волновасі не залишилось. Наче у фільмі жахів, де-не-де лежали снаряди. Їх обводили крейдою. Дехто з людей витоптав цілі доріжки, аби бачити, куди ступати. Понад 20 днів тіла загиблих з вулиць не прибирали. Їх просто накривали чим попало. Ми думали, що під трупами лежать міни. Я, мабуть, ніколи не забуду це жахіття”, – важко говорить пані Людмила.
Евакуація без речей
Даші дуже важко згадувати пережиті у Волновасі події, адже батько дівчинки – Олег, став на захист рідної землі ще у 2015 році, коли записався добровольцем у лави ЗСУ. Чоловік здобув на війні знання військового лікаря.
Людмила боялась, що сім’ю українського військового здадуть. Але сусіди, з якими родина жила у товариських стосунках, мовчали. Від 24 лютого і до кінця квітня зв’язку із чоловіком Людмила не мала взагалі. Згодом дізналася, що його відправили на Запорізький напрямок. Чоловік передав звістку, що живий. І наказав виїжджати з міста. Та вирватись з окупації було не так легко.
На блокпостах ворога розмовляли російською. А коли солдати запитували, куди і чому вони їдуть, пані Людмила відповідала – у Кривий Ріг (там тоді навчалася старша донька Анна – прим.) забрати дитину. А далі, обіцяли, повернуться назад.
Важка дорога
“Ми евакуювались будь-якими правдами та неправдами. В окупованому Бердянську застрягли аж на 20 днів, бо дороги закрили. Людей із дітьми тимчасово поселили у колишньому інтернаті. Ми тричі намагались виїхати і повертались. А потім за великі гроші домовилися з водієм «Газельки», який нас вивіз. П’ять діб стояли між полями. Колона автівок розтягнулась на кілька кілометрів. Чеченці, які були на блокпосту, не пропускали навіть до найближчого села, щоб купити поїсти”, – говорить Людмила.
Ще добу сім’ю тримали у “сірій зоні”. Усі ці дні Даша спала, скрутившись калачиком на незручному сидінні. А Людмила – стоячи, бо місця у маршрутці не було. Як і можливості помитись та розігріти їжу. Ноги і руки страшенно позатікали, додає жінка.
“Коли ми заїхали на підконтрольну Україні територію, побачили наших хлопців, я розплакалась. А Даша сказала: “Мамо, тут Україною пахне!” – зі сльозами усміхається пані Людмила. На кілька днів вони з донькою зупинились у Запоріжжі. Волонтери принесли їм рюкзак, ліки і харчі на дорогу. А потім посадили на автобус до Трускавця, де вже після поранення у госпіталі лежав чоловік Олег.
Даша тоді була з татом 10 днів. І як тільки-но він більш-менш оклигав, знову вирушив на передову. А дівчинка з мамою згодом – до Тернополя. Там вже жила сестра Людмили – переселенка з Маріуполя. Кілька днів провели у неї й орендували власне житло. І поступово стали адаптуватись у новому місті.
Даша з мамою Людою та татом Олегом у Тернополі
Життя попри втрату
Війна забрала у Даші та Людмили не лише рідний дім, але й частинку їхньої родини, їхньої душі. Даша вдруге за час війни побачила тата, коли він приїхав у коротку відпустку восени 2022-го. Олег подолав тисячі кілометрів, аби провести три дні із сім’єю.
Відпускати захисника на передову було складно – і Даші, і мамі. Наступні місяці спілкувались лише телефоном, якщо військовий знаходив зв’язок. А останню розмову з ним дружина пам’ятає у деталях.
"Чоловік зателефонував о 7 ранку. На фоні точився запеклий бій. Олег сказав, що має пошкоджену праву руку, а їхній батальйон оточили. Голос тремтів. Поранених і «двохсотих» завантажили у машину, а ще десять хлопців залишились відбивати атаку, аби водій виїхав «з кільця». Олег, сам бувши травмованим, рятував інших хлопців. За кілька метрів автомобіль підірвав ворог. Ті, хто був у салоні, загинули. Напевно, як і десяток бійців, які відбивались. А дзвінок обірвався…" – ледь говорить пані Людмила.
До останнього жінка сподівалась, що чоловік, можливо, у полоні. Зараз, каже, що змирилась. Знайомі бійці сказали – вижити у тому бою не було шансів. А знайти тіло (чи рештки) не можна, територію контролює ворог.
“Я відчуваю, що його вже немає. Він така людина, що навіть якби був у полоні – через когось передав би звістку. Їх усіх немає, хто залишився “у кільці”. Розумієте, в Олега була така риса – допомагати людям. Навіть ціною власного життя. Я ним дуже пишаюся. І його так не вистачає,”– зі сльозами на очах говорить Людмила.
Родина продовжує жити попри втрату. Бо цього хотів би і сам Олег – аби його дівчата були щасливі…
Відеоінтерв'ю Людмили та Даші:
