Мешканці Волновахи знають Олексія Гаврилова як стоматолога та проукраїнського активіста. Проте через напад російських окупантів лікар був вимушений взяти до рук зброю та стати бойовим медиком 105 батальйону у Волноваській ТрО. Про своє життя він розповів в інтерв’ю Суспільному. (Далі — пряма мова)
Настрої мешканців Волновахи до окупації
— До повномасштабного вторгнення я працював лікарем, а хобі було таке — моніторив суспільний настрій і трохи займався лагідною українізацією. Українізація у Волновасі відбувалася важко, тому що народ там ментально ближче був трохи до Росії, навіть до Радянського Союзу. Проте за вісім років війни це дуже сильно змінилося. Майже всі, кого я знав, мали проукраїнську позицію. Були, звісно, і перефарбовані. І це показала окупація, деякі обличчя, яких вважали взірцем, стали колаборантами. Зараз є такі, що поховалися
Я міг би списатися і не йти ні на яку війну, і повістку мені б не вручили. Але ворог не залишив варіантів.
Думав, що ми будемо воювати у Волновасі. Думав, що швидко колаборантів притиснемо… Але російські окупанти кинули стільки на наш напрямок сили та техніки, що від Центральної вулиці нічого не залишилося. А нам, оскільки ми були легкоозброєні, довелося відходити. Але відійшли недалеко. Десь пів року ми стояли біля населених пунктів Волноваського району.
Якби у Волновасі свого часу активних людей було б хоча б в десять разів більше, то не факт, що росіяни зараз були у Волновасі. Тому що мотивовані люди здатні на дуже великі речі.
Бойовий медик Олексій Гаврилов, Донецька областьФото: Суспільне Донбас
Як проходила евакуація з Волновахи
Лютий минулого року, 2022-го року, став для мене несподіванкою. Я пішов у районну адміністрацію 24-25 лютого просто дізнатися, як там справи, а там вже роздавали автомати. Ну, я взяв один. Наші хлопці-розвідники займалися евакуацією, а я готував списки, складав маршрути, вулиці, райони, карти малювали.
105-й батальйон Волновахи складається з місцевих. У нас в команді були хлопці місцеві з місцевих сіл, які знали трошки Волноваху. А ще взяли, знаєте, таких відважних, гранатометників, атовців, які вже мали якийсь досвід. Всі були на такому куражі: на звичайних легковиках залітали в Волноваху, їхали по адресах, кликали людей, набивали повний мікроавтобус — і колонна за ними просто вилітала з Волновахи. Ось так ми проводили евакуацію. Когось ми змогли витягнути, де хто залишився там.
І от саме там, де була проукраїнська позиція, люди легко, стрімко, кидали все і виїжджали. Але були й такі, хто чекав, ті, хто мав такі настрої, що не треба довіряти українській армії, що там начебто розстрілюють, начебто там беруть і кидають, і щось там якісь жахи розповідали. Тобто по-різному було: деякі благали, щоб їх вивезли, а деякі вперто не хотіли виїжджати.
Олексій ГавриловФото: З особистого архіву Олексія Гаврилова
Обов’язки тероборонця та перші втрати
Як тільки я розписався за автомат, то зворотного ходу вже не було. Батальйон наш доволі терміново виїхав тоді вночі 25-го лютого. Біля Великої Новосілки ми стали. Тоді й почали визначати, хто чим займається. Я за фахом медик, але, по-перше, займався трохи не своєю справою. Формально був записаний електриком, стрільцем. А фактично був зв’язківцем, діловодом, менеджером, — ким тільки не був. Бо хлопці військові, а я ж то невійськовий, тому допомагав, як міг.
Потім перейшов у медпункт, займався евакуацією наших бійців. Зрештою став бойовим медиком в роті. І до цього часу я є бойовим медик в 105-му батальйоні Волноваського ТрО.
Якщо медик нічого не робить, то це от супер, це означає, що у вас немає ніяких незвичайних подій, немає "300", немає "200". Але тут виникає така спокуса командиру, бо є вільна одиниця, вона має автомат, вона має очі, вона має вуха. Тому займаюся усім: і спостерігаю, і стріляю, і лікую, і евакуюю. Як казав мій колишній командир Макарій: ви повинні вміти все, повинні вміти зупинити танк без протитанкових засобів. Можна всьому навчитися, головне – не дрейфити.
Олексій та його колишній командир взводу, ігумен МакарійФото: З особистого архіву Олексія Гаврилова
Перші втрати — це поранення командира мого взводу. Це сталося несподівано. Ми дійсно були на позитиві, і думали: ми всіх переможемо. А виявилось, що рашисти теж вміють робити засідки: коли 30 чи 40 людей з зі зброєю заховалися і чекали на нашу розвідку, то поранили мого командира.
У квітні-березні 2022 року вони планували наступ доволі великий, але наш батальйон втримав позиції проти танків, проти бронетехніки. Проте це важко далося, багато тоді хлопців пропали безвісти. І досі ці рубежі ще не взяті, тому ми не знаємо про їх долю.
Найбільш важко морально було біля кордону. Це була Харківська область. Вважалося, що це тиха ділянка, а російські диверсанти, вони там як вдома: знають всі стежки й підкралися до хлопців. Ми зазнали втрат.
Я спілкуюся з іншими побратимами в інших бригадах, і вони також відмічають, що на кордоні можна раптово зазнати втрат, і вони дуже важкі морально. Бо коли ти, перестрілюєшся з противником, там можна зрозуміти: в тебе стріляють, ти в них стріляєш. А коли ти їдеш, начебто тихій місцевості — і раптом вибух, для цього звикнути дуже важко.
Відеоінтерв'ю з волноваським тероборонцем:
