До повномасштабного нападу росіян Олена Матросова жила у Волновасі зі своєю мамою, чоловіком та двома дітьми 7 та 9 років. Через російську агресію родині довелося пережити справжнє пекло. Історію Олени розповіли у виданні “Свідомі”. (Далі — пряма мова).
“Бачила, як від влучання осколків вмирали люди”
Я працювала в банку, чоловік в мене військовий. Ми виховували двох синів 7 та 9 років, а ще чекали на третю дитину. Про мою вагітність ми ще навіть не сказали мамі, хотіли зробити сюрприз.
Ще 23 лютого 2022 року було тихо, а вже наступного дня почули віддалені звуки вибухів, повз нас йшла військова техніка. Ми з дітьми почали збирати речі. Чоловік був на службі, його підрозділ стояв на околицях Волновахи. Того дня він ледь-ледь додзвонився до нас і сказав: «Тікайте, куди зможете».
До нашого дому вже наблизились обстріли градів, я встигла тільки схопити дітей та сумку з документами, яка стояла в коридорі. А зібрані речі так і залишились стояти в залі.
Ми з синами побігли в бомбосховище неподалік нашого дому, туди почали приходити інші люди з сусідніх будинків. Пробули там п’ять годин, потім українські військові сказали, що цивільним треба виїжджати.
Ми з синами перейшли в покинуту будівлю дитячого садочку, де ховалося приблизно 300 людей. Але це було не бомбосховище, там навіть підвалу не було. Будівля була в такому занедбаному стані, що її могла зруйнувати сильна негода, не те що влучання.
Через пару годин знову почались обстріли. Я намагалася зловити зв’язок — бігала на другий поверх садочка. Так до мене додзвонився чоловік сестри: «Лєна, за три хвилини біля АТБ буде стояти чорна машина. Ризикни заради дітей, біжи — це шанс хоча б у льох заховатись». Те місце було близько — двісті метрів. Ми побігли, в машину аж кинулися. Військові відвезли нас до будинку, де ми заховалися у льох.
“Сиділи три доби без води, без нічого”
За кілька днів можна було вийти на свіже повітря — відкрити кришку льоху й збігати за водою. Я ризикувала, залишала дітей і бігла у двір сусіднього будинку, бо ми нічого не мали, навіть продуктів. У льосі стояли лише солоні огірки та помідори. Газу, опалення, світла та води вже не було. Я бігала палити багаття, щоб дітям закип’ятити воду.
Стріляли вже прямо по нашому району, особливо ночами. Казали, що зачистка. І коли я вийшла через кілька днів на вулицю, сусідні будинки були зруйновані.
Ще один вибух зруйнував дах, і льох опинився просто неба. Нас врятувало диво — син сусідки шукав її, гукав, і ми почали кричати, що ми в льосі і живі. Цього чоловіка звати Максим. Він відкопав нас і повіз до ще неокупованої Володимирівки. Дорогою я хотіла заїхати по мою маму, але Максим сказав, що вона загинула.
Жахи російської агресії
Їхала закривала синам очі, бо побачила жахливу картину смерті — на дорозі лежали тіла людей, які намагалися покинути Волноваху пішки, стояли підбиті машини, запам’ятала згорілий автобус із тілами людей, біля нього стояли дитяча коляска — уся в крові.
8 березня ми вийшли на зв’язок з родичами і просили забрати нас звідси, але в Володимирівку ніхто з волонтерів їхати не наважувався, бо бої йшли близько. Додзвонилася до чоловіка, він лежав поранений у госпіталі в Дніпрі. Не повірив, що це я, бо подумки попрощався з усіма нами, тому що бачив, як бомбили Волноваху. Домовилися, що я буду намагатися виїхати за кордон.
У Володимирівці зупинилися у незнайомих бабусі і дідуся, вони дали нам речі, щоб ми не замерзли. На ноги дітям — калоші, Владику знайшли шапку, а Віталіку замотали голову наволочкою.
Евакуація
Я питала у місцевих перевізників, чи не довезуть нас до Вугледара (місто Донецької області), це коштувало б 10 тисяч гривень з людини. Тому ми пішли з дітьми до Вугледара пішки — приблизно 15 кілометрів. У календарі вже була весна — 10 березня, але було холодно, тому йшли цілий день.
У Вугледарі волонтери розмістили нас в тимчасовому прихистку та дали теплий одяг. Потім ми сіли на евакуаційний автобус до Курахового, а звідти до Покровська, де залишилися на дві ночі у дитячому садку. Після — евакуювалися до Дніпра, де пробули лише годину на вокзалі, тож з чоловіком так і не побачились. Звідти — у Словаччину, де я і народила доньку.
Ми з дітьми подолали довгий шлях. Дорогою зустрічалися різні люди. Були такі, які хотіли заробити на горі. А були й такі, завдяки яким ми вижили. Допомога від інших людей врятувала тоді багато життів.
