Через війну, яку розгорнула росія проти України, вчителька з Волноваського району Інна Петренко була змушена покинути рідну домівку. Наразі пані Інна проживає у Жовтих Водах та дистанційно викладає географію та біологію для учнів 5-11 класів Волноваського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 Волноваської міської територіальної громади. Педагогиня відповіла на 11 запитань журналістів та розповіла про особистий досвід евакуації, емоційні переживання, роботу та патріотичне виховання дітей під час війни.
Як ви прийняли рішення про евакуацію та куди виїхали?
3 березня 2022 року, коли вже протягом декількох днів зникло світло, і ми сиділи у підвалі власного будинку, ховаючись від обстрілів. Не знали як справи у мами та родини моєї сестрички, у нашого синочка, який на той момент жив у Харкові на Салтівці, та і взагалі в нашому селі Валер'янівка, бо разом зі світлом зник зв'язок та інтернет. Ми вирішили їхати. Донечка, яка на той момент була у Харкові, бо навчалася на першому курсі у Харківському медичному університеті, 24 лютого повернулася додому та благала нас виїхати одразу у більш безпечне місце, але ми спочатку не погодилися, сподівалися, що все страшне нас омине, але…
Зранку третього березня, мій чоловік під обстрілами поїхав велосипедом до моєї мами та родини сестрички із пропозицією виїхати, а я тим часом прогріла машину, готуючись до від'їзду, та разом із донечкою та свекрухою збирала речі. Розуміючи, що у селі небезпечно, ми домовились, що як зберемося, то поїдемо до Вугледару та там будемо їх чекати і вирішувати куди саме далі будемо їхати. У мене була пропозиція їхати до моєї подруги, з якою я навчалася в інституті — вона живе у Кіровоградській області селище Петрово. Інна (моя тезка) зі своєю родиною завжди мене підтримувала і пропонувала свою допомогу, запрошувала до себе. Але коли наші родини зустрілися у Вугледарі, зателефонувала двоюрідна сестричка Оленка та запросила їхати до Покровська, куди вона з дітьми уже виїхала.
У Покровську ми побули у них дві доби, їх четверо та нас восьмеро у двокімнатній квартирі, квартиру у Покровську ми не знайшли, а колеги моєї сестрички запропонували приїхати у містечко Родинське, що неподалік Покровська. Там ми прожили місяць, дуже гарні та привітні люди в адміністрації, сусіди, які допомогли чим змогли, трикімнатна квартира де ми всі розмістилися. Але обласна адміністрація закликала виїзджати за межі Донецької області. Ми довго вагалися (бо я хоч і водій з 12 -річним стажем, але місто Дніпро для мене є складним), але все ж таки наважились.
5 квітня ми виїхали до міста Жовті Води Дніпропетровської області, де на той час жив наш племінник Роман, який виїхав із Харкова до свого друга Максима. Дякую мамі Максима, Ірині, яка допомогла нам знайти квартиру та стала для нас подругою. Ірина і зараз підтримує нас та допомагає. Родина сестрички та мама переїхали до Черкас, а ми залишилися у Жовтих Водах.
Інна ПетренкоФото: Фото надано пані Інною для Волноваха.City
Що було найважчим для вас після 24 лютого 2022?
Було дуже тяжко усвідомити, що у ХХІ столітті можлива війна, що нам доведеться покинути рідний будинок, у якому ми прожили 20 років, рідне село, знайомих людей, сусідів, друзів, звичне життя без війни. А ще для мене дуже важко, що наша родина тепер знаходиться у різних місцях, бо ми звикли бути разом.
Що допомогло вам особисто адаптуватися до нової реальності після повномасштабного нападу росіян та евакуації?
Розуміння того, що всі найрідніші в Україні, а значить не в окупації та у певній безпеці. Ми в Україні, а значить ми вдома, бо життя за кордоном, це на мою думку, також певний стрес для людини — нові звичаї, традиції, мова, менталітет. А тут всі люди, що нас оточують, спілкуються зрозумілою нам мовою, багато розмовляють саме українською.
Також мене заспокоює думка про те, що моя донечка може продовжувати навчання в омріяному виші, здобувати освіту лікаря. Життя змусило її вже два роки поспіль навчатися дистанційно, але у безпеці.
Крім того, я вдячна долі, що маю можливість працювати за фахом, навчати дітей, займатись своєю улюбленою справою.
Як наразі проходить ваш звичайний робочий день?
Оскільки уроки у нас проходять у другій половині дня, то у першій половині я перевіряю роботи учнів, заповнюю журнали, за потреби вирішую якісь особисті справи. Після вечері з сім'єю та спілкування з рідними, готуюсь до уроків, підготовка може тривати допізна. Адже треба все ретельно продумати, підібрати матеріали до уроків та завантажити малюнки, схеми, таблиці, карти, презентації, створити тести тощо.
Що для дітей найважче у навчальному процесі, а що дітям найбільше подобається під час навчання?
Досить багато дітей потребують дистанційного навчання в українській школі. Я працюю з дітьми 5-11 класів. Оскільки наші уроки проходять дистанційно, то процес навчання залежить від якості інтернету, наявності електроенергії, але через обстріли інколи виникають проблеми зі зв'язком. Дітям, які навчаються за кордоном, важко поєднувати навчання у двох школах. Проте попри певні проблеми, у дітей є можливість отримати якісну українську освіту, документи про освіту державного зразка та вступати в омріяні виші.
Що діти кажуть про війну та як переживають евакуацію та життя поза рідним домом?
Дітям важко говорити про війну. Багато дітей втратили власні домівки, їм дуже боляче згадувати про те, як під обстрілами вони виїжджали, у когось загинули домашні улюбленці під час обстрілів, у когось навіть рідні люди. Є діти, батьки та родичі яких боронять нашу державу. Зараз діти вже більш адаптовані та звикли до онлайн навчання. Ті, що знаходяться за кордоном, сумують за Україною та намагаються шукати позитив від перебування в інших країнах, навіть тих, у яких вони колись за часів мирного життя мріяли побувати. Але відвідати омріяну країну та жити в ній довгий час – то різні речі. Навчатися у двох школах, вчити мову країни, у якій перебуваєш, важко. Тому більшість дітей мріють про повернення додому.
Як ви вважаєте, що є найважчим для дітей, які перебувають в окупації?
На мою думку, найважчим є приховувати свою справжню позицію, що ти українець, що тобі неприємні гімн, прапор, герб держави-окупанта. Неприємно прославляти героїв, які стосовно України та українців є ворогами. Важко дітям перебувати у постійній російській пропаганді.
Чи змінилося ставлення дітей (які перебувають в окупації) після нападу росіян до України, української культури та ідентичності?
Я вважаю, що все залежить від родини, у якій зростає дитина, адже саме у родині і формується її світогляд, її патріотизм, культура, мова, звичаї, традиції та любов до України. Серед людей, що знаходяться в окупації, є люди, які є, були та будуть справжніми українцями. Вони вважають перебування в окупації тимчасовим, і вірять у те, що Україна поверне всі свої землі.
Чи змінилося після нападу росіян ставлення дітей-переселенців до України, української культури та ідентичності?
Діти-переселенці — це справжні українці, родини яких попри всі перешкоди покинули свої домівки, рідні міста та села і виїхали на підконтрольні Україні території. Вони вільно спілкуються українською, співають гімн України, їх свята проходять під блакитно-жовтим прапором та гербом у вигляді тризуба. Вони носять вишиванки, співають українські пісні, прославляють свою державу, у тому числі й за кордоном. Ми всі українці, бо ми всі єдині. Всі прагнемо перемоги України, підтримуємо Збройні Сили України.
Як на своїх уроках ви прищеплюєте дітям любов до України?
Я викладаю географію та біологію, тому мені це робити дуже просто. Адже Україна — дуже гарна, мальовнича, багата на корисні копалини держава, має сприятливий клімат, рівнинний рельєф, родючі ґрунти, омивається морями, має гори, річки, озера, багатий рослинний та тваринний світ та в цілому гарні умови для життя людини. А які гарні у нас люди, працьовиті, талановиті. Скільки відомих українців є науковцями у різних галузях: В.І. Вернадський — основоположник вчення про біосферу, С.Г. Навашин – відкрив подвійне запліднення у квіткових рослин, С.П.Корольов – конструктор у галузі ракетобудування, І.І.Мечніков – створив фагоцитарну теорію імунітету, і цей перелік може продовжуватися далі.
Якими ви бачите сучасних дітей?
Сучасні діти — це нове покоління, яке зароджується разом із нашою оновленою державою у цей непростий час. Вони розумні, сильні, сучасні, справжні, креативні, відповідальні. Вони обирають українські цінності, говорять українською мовою, прагнуть жити, захищати та відбудовувати нашу державу. Вони пишаються тим, що вони є українцями.
