Із 15 тисяч жителів Вугледара в лютому 2024 залишилося близько 150. Ці люди мешкають під землею або на долішніх поверхах будинків, адже чим нижче, тим менший ризик влучання ворожих снарядів. Яким є життя вугледарців на “нулі” розповіли журналісти видання Reporters.
Обвуглене місто Вугледар
За словами журналістів мешканці Вугледара стараються проводити на вулиці якомога менше часу, адже кожна хвилина просто неба — ризик загинути. Осередки життя можна визначити за трубами буржуйок, що стирчать зі стін і випускають дим. Їх сюди привезли волонтери минулої зими. Палять дровами — пиляють стовбури в міських дворах і парках. Іноді після обстрілів надворі з’являються готові дрова.
На буржуйці смажать і варять. Завдяки волонтерам, які щотижня доставляють продукти, у Вугледарі можна з’їсти борщу з курятиною та сметаною або поласувати мандаринами. Втім, переважно трапеза простіша: на щодень люди їдять ковбасу з хлібом та консерви.
До раціону місцевих додалися й такі незвичні страви, як м’ясо голуба. Біля однієї зі шкіл облаштували велику пастку для цих пташок: вони злітаються на крихти хліба, розсипані просто неба, а тоді їх накриває цупка сітка.
У Вугледарі немає де взяти питної води: та, що в колодязях, надається хіба до прання та миття посуду. Мешканці повністю залежать від води, яку привозять волонтери.
Напис "Хочу жити" у ВугледаріФото: Віталій Побережний \ reporters.media
Який вигляд може мати мапа Вугледара сьогодні? Багато колись актуальних позначок доведеться стерти. Усі попередні в’їзди в місто не актуальні, тож варто нанести нову дорогу — ґрунтівкою через поля. Замість магазинів та державних установ — позначити місця найбільших прихистків, де живуть місцеві. Іншим кольором — контрольно-спостережні пункти військових. Хрестиками — місця поховань. Напевне, все. Більше у Вугледарі нічого не залишилося.
Історія Марини
Більшість людей живе спільно у великих підвалах. Старшиною одного з таких просторів є 42-річна Марина. Під її опікою у трьох широких залах — близько 30 людей. У кожній — по буржуйці, всі мешканці мають по ліжку, є туалет.
Журналістів, яких Марина впускає до сховища, просить вимикати фотоапарати, бо мешканці простору почуваються перед камерами, як у звіринці.
Жінка каже: аби нагріти таку велику локацію, забезпечити всіх технічною водою та їжею, треба щодня тяжко працювати.
“Два роки в таких умовах. Довго це. І це умови, що постійно погіршуються”, — каже Марина.
У грудні 2023 року біля будівлі, де розташований їхній прихисток, впав снаряд і розвалив стіну. Якраз тоді жінка переконала батьків виїхати з Вугледару. У тата загострилися проблеми зі спиною, тож завдяки волонтерам він із дружиною тепер у Черкасах в лікарні.
ВугледарФото: Віталій Побережний \ reporters.media
Російські військові обстрілюють Вугледар майже щодня. Місто вже півтора року перебуває всього за два кілометри від лінії зіткнення. Примножуються вирви, трупи, руїни. Часто будинки займаються і горять поверх за поверхом так, що залишаються тільки обвуглені стіни.
Марина у вільну пору читає книжки. До повномасштабної війни жінка працювала викладачкою у вугледарському коледжі. У неї велика бібліотека, а серед літератури багато свіжих українськомовних видань про сторітелінг, психологію та комунікації.
Час від часу жінка проводить ігри для людей, разом з якими живе у просторі: треба назвати одну свою характеристику на першу літеру вашого імені. Наприклад, Марина — мудра. І так по черзі. Інша схожа гра — «Хто чим куди їде». Наприклад, Марина — машиною в Маріуполь. Грають лише в такі словесні вправи. Для настільних ігор немає достатньо світла, для рухливих — простору. Але жінка каже, що навіть такі прості розваги значно допомагають розслабитися і перемикати увагу.
Кожен має свою відповідь, чому залишається тут. Або не має її взагалі.
“Марино, ви стільки всього знаєте, вмієте. Могли б знайти собі місце. Чому ви не виїжджаєте?” — запитують у педагогині журналісти.
“Знаєте, поки тут є наші хлопці… Мені іноді здається, що ми віримо в них більше, ніж вони в себе”, - говорить жінка.
Історія чоловіка з чорною трояндою
Журналісти побачили як старий чоловік різьбить із вугілля квітку троянди. Він разом із дружиною живе в підземеллі торгового центру. Чоловік не захотів говорити ім’я й просив не фотографувати виріб.
“Я цю троянду ще не доробив. Приїжджайте наступного разу — дороблю і сфотографуєте”, - сказав майстер
Натомість дістав кнопковий телефон і показав на дрібному екрані фотографії інших скульптур, які виготовляв на замовлення вугледарської шахти, де й пропрацював життя. Доводиться різьбити ножем, бо інших інструментів нема. А це значно довше.
Історія Сергія
Люди продовжують із повагою ставитися до свят та ритуальної культури.
На Великдень не вдалося приготувати паски, позаяк немає печей, але святковий хліб вугледарцям привезли волонтери.
На Новий рік у кожній залі поставили по ялинці, вбрали простір святковим «дощиком». Для вугледарців це — другий Новий рік під обстрілами.
Один чоловік виставив велику пластикову ялинку на порозі свого під’їзду, прикрасив її різнобарвними блискучими іграшками, одягнув зірку.
Новорічна ялинка у ВугледаріФото: Віталій Побережний \ reporters.media
“Кава, чай. Сіли. Ковбаски взяли, хлібчика. Консерву відкрили”, — так 64-річний Сергій разом із дружиною зустрів новорічну ніч. На вході у під’їзд повісив кольоровий «дощик».
Поруч із під’їздом із землі стирчать дерев’яні хрести. Тут спочивають жителі міста, які загинули від російських обстрілів.
Поховання у ВугледаріФото: Віталій Побережний \ reporters.media
Сергій пригадує, як хоронив сусіда в листопаді 2022 року:
“Як я вийшов під під’їзд покурити, бах — в ногу і голову ранило. А сусіду зразу печень вирвало і селезінку. Пішли, ямку викопали за домом, поховали”, - згадує чоловік.
Сергій родом із села Володимирівка, що за десять кілометрів від Вугледару. Вся його родина живе під Волновахою, що окупована Росією з березня 2022 року. Чоловік говорить із ними по інтернет-зв’язку, коли волонтери привозять старлінк. Їхня рідна Володимирівка теж окупована.
Сергій чекає, поки війна закінчиться, а місто відбудують. Щоправда, з кожним місяцем вірити в це дедалі складніше. А чий прапор висітиме на флагштоках у повоєнному Вугледарі, його не обходить.
У багатьох вугледарців, як у Сергія, вся рідня живе під окупацією або в росії. І дехто щиро вірить у благі наміри росії та сподівається на возз’єднання з рідними, якщо місто потрапить під контроль росіян.
Історія Миколи та Віктора, які “сумують за радянським союзом”
Двоє чоловіків, Микола та Віктор, живуть окремо від інших в одній із багатоповерхівок. Товаришують, бо разом працювали на шахті. Нещодавно Микола мав конфлікт із військовими, які перебувають у місті, бо зачинив двері в один із під’їздів. Він не хоче, щоб солдати заходили в покинуті квартири.
Обоє чоловіків сумують за Радянським Союзом і кажуть, що ця війна є братовбивством. Повторюють кліше з російського телевізора.
“Найбільші вороги світу — це Америка і Велика Британія”, — каже Віктор, покурюючи сигарету. Микола підтримує.
Журналісти кажуть, що Віктор і Микола кожного дня виглядають зі своїх укриттів «визволителів».
Проте є у місті частина людей, яка симпатизує українським військовим. Один чоловік розказував, що допомагає солдатам шукати у місті загублені дрони.
Чорні Запорожці
Вугледар обороняє 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. Спершу цей підрозділ розбив ворога в битві за Київ, а в серпні 2022 року зайняв позиції на вугледарському напрямку. Відтоді «чорні запорожці» не мали жодної ротації.
“Ми знаємо вже кожен кущ, під яким можуть бути росіяни”, — каже 37-річний боєць Павло. Чоловік уже понад рік живе у Вугледарі.
Здебільшого цивільні намагаються триматися подалі від будинків, зайнятих військовими. Іноді солдати діляться з місцевими жителями продуктами і просять не вештатися вулицями.
Окрім Вугледару, «чорні запорожці» утримують дві вугледарські шахти та лінію окопів на південь від міста. Бійці в доброму гуморі, кажуть, що не втрачають пильності й готові до нових вказівок.
