Переселенка з Вугледара Маргарита Гольцева пройшла через важкі випробування: обстріли, евакуацію, втрату рідного дому та переїзд до іншої країни. Проте навіть на чужині вона зберігає надію та знаходить сили допомагати іншим. Свою історію Маргарита розповіла Волноваха.City.
“Мама, моє дитинство закінчилося на кордоні з Україною”
До повномасштабного вторгнення Маргарита Гольцева працювала начальницею відділу екології та енергоменеджменту у Вугледарській міській раді та активно брала участь у покращенні міста. Зокрема, вона співпрацювала з міжнародними партнерами та реалізовувала екологічні проєкти, попри боротьбу з онкологією, що вимагала регулярного лікування.
“24 лютого 2022 року ми працювали у міській раді, коли повідомили про початок бойових дій. Нас попросили зберегти дані, очистити комп’ютери та забрати дітей зі шкіл і садочків. Коли бігла додому, почувся перший вибух”, — згадує Маргарита.
Добігши додому, з вікна своєї квартири, вона бачила як горить міська лікарня. Тоді жінка усвідомила, що війна змінила їхнє життя назавжди. Маргарита добре пам’ятає перший авіанальот: “Ми всією родиною зійшлися в одну квартиру, щоб бути разом. Якщо станеться щось жахливе, хотіли бути поруч”.
У березні 2022 року сім’я вирішила евакуюватися. Виїзд став викликом: необхідно було не лише знайти безпечне місце, а й продовжити лікування. І вибір пав на Німеччину.
“З України виїздили ми втрьох — я, моя мама, яка також має онкологію і мій син. Ми стояли на кордоні з Польщею от десь годин, мабуть, вісім або десять, на холоді, з валізами. Але я добре пам'ятаю, що тоді були гарні українські волонтери, які ходили по рядах та пропонували людям чай, каву, якісь бутерброди, канапки. Коли ми перетнули кордон також знайшлися волонтери, які нас забрали вночі та відвезли до Ляйпцига. В Ляйпцигу ми переночували у людей, а потім вже приїхали в оце місто, в якому ми знаходимося зараз.
Я не знала ні англійської мови, ні німецької мови, адже в школі та університеті вивчала французьку. Але мій 13-річний син Михайло знав англійську мову гарно, на рівні B2, і це нас дуже врятувало. В нас був величезний бус, і ось у всьому цьому автобусі тільки моя дитина знала мову. Такий маленький на зріст, він був єдиний, хто міг спілкуватися взагалі з німцями, які також спілкувалися англійською. І тільки якась зупинка, то всі кликали Мішу, адже людям потрібно було поїсти, щось купити на заправці тощо. Якщо когось хтось зустрічав, то мій син все переводив. За ту ніч він у мене подорослішав не знаю скільки років… Він тоді мені сказав: “мама, моє дитинство закінчилося на кордоні з Україною, коли я перейшов кордон у Польщі, я став дорослою людиною””, — розповідає жінка.
Пані Маргарита з родиноюФото: Facebook
Згадуючи Вугледар, Маргарита говорить про біль втрати: “Наше місто було маленьким, але затишним. Ми вкладали зусилля, щоб зробити його кращим. Війна зруйнувала не тільки будівлі, а й наше життя. Я досі не можу зрозуміти, чому деякі люди, які жили поряд, обрали сторону агресора”.
У Німеччині Маргарита долучилася до організації українського клубу “Єдність”, учасники якого об’єдналися для підтримки одне одного та допомоги своїй країні. Вони проводять заходи для збору коштів на підтримку ЗСУ і популяризують українську культуру. Учасниці та учасники клубу також підтримують українських військових, які опинилися у їхньому місті на лікуванні.
Маргарита вірить у Перемогу України та мріє повернутися додому: “Знаю, що колись ми відбудуємо наші міста і будемо жити на своїй землі. Ця війна навчила нас цінувати єдність, що з’явилася серед українців по всьому світу. Ми стали сильнішими, і я вірю, що разом зможемо подолати все”.
