Досвід полону та тортур дуже впливає на психоемоційний стан особистості, часто глибоко змінює її. У людини втрачається почуття базової довіри до світу, довіри до інших людей та може порушуватися віра в себе. І щоб надалі знову відновити здатність довіряти, можуть знадобитися роки та неабияка підтримка. Як рідним поводитися з ветеранами/ветеранками, які пережили полон, для Волноваха.City розповіла психологиня Ірина Ткач.
Як поводитися з близькими, які повернулися з полону
На жаль, в полон потрапляє чимало людей і майже всі, хто повертається з полону, є катованими. Про це зазначають у Науково-дослідному центрі гуманітарних проблем ЗСУ. Тому для всіх, хто повертається з ізоляції та нелюдських умов полону, передбачена реінтеграція. Це комплекс заходів щодо відновлення психічного й фізичного стану, соціальної адаптації особового складу. Усе, щоб військовий зміг повернутися у життя соціуму, родини та служби, якщо дозволить здоров’я.
Система реінтеграції звільнених з полону має чотири стадії: медичне обстеження та надання допомоги, психологічна оцінка та постізоляційна декомпресія, дебрифінг — вивчення досвіду, соціально-правова підтримка.
Гаряча лінія Психологічного ХАБу НІБ, куди можна звернутися за психологічною підтримкою ветеранами/ветеранками, які пережили полонФото: НІБ
Після полону емоційний стан і поведінка людини можуть змінитися. Тож люди, які пережили полон, потребують особливої підтримки рідних, близьких і друзів, щоб повернутися до звичного життя. Про це повідомляє Мінреінтеграції.
За словами психологині Ірини Ткач, адаптація людини, яка перенесла полон, може бути складною та затяжною.
Людина, яка повернулася з полону, може бути замкнутою — навіть важко уявити яке пекло вона пройшла. Тут треба родині набратися терпіння і просто бути поруч. Реабілітація після полону — довгий процес, який може тривати рік, півтора і більше
"Контактуючи з людьми, які пережили полон, дуже важливо уважно ставитися до кордонів — психологічних, тілесних, дотримуватись часових рамок. Важливо розуміти, що в полоні, скоріш за все, людину катували, і у неї могли сформуватися важкі взаємовідносини з тілом… Це виражається, наприклад, у небажанні сексуального життя, небажанні дотиків, в тому числі небажанні обіймати дітей, дружину/чоловіка, батьків — це нормальні речі.
Ірина ТкачФото: Свої.City
Оскільки дотики можуть бути для людини тригером, порушенням особистого простору, важливо запитувати у людини дозволу, перед тим як доторкнутися та не нервувати, якщо зустрічаєте негативну реакцію. Адже така реакція це не про те, що “нас більше не кохають” чи “він/вона не любить дітей”, а це особливості, які люди відчувають після полону. Родині не варто змушувати людину щось робити, тиснути на неї. Адже дати право вибору — це вже важлива частина терапії”, — зазначає пані Ірина.
Родині не варто ставитися до звільнених у щоденному житті, як до хворих. Їм потрібна родина, яка сприятиме поступовому поверненню контролю над власним життям і людських прав. Дуже важливо забезпечити достатній комфорт у побуті. Йдеться про те, щоб придивлятися, що зберігає спокій, а що дратує. Так, психологиня Ірина Ткач радить обережно помічати, що викликає тривогу, та питати дозволу на надання допомоги: підвезти до лікарні, піти разом чи ні.
“Важливо не змінювати якісь речі, які були для людини звичними, наприклад, не робити перестановку, а повернути людину в той комфортний простір, який був до цього. Підготуйтеся до того, що буде важко, будуть різні реакції. Не треба ці реакції посилювати або щось розпитувати, або заспокоювати, а потрібно просто мати терпіння бути поруч”, — впевнена психологиня.
Про можливі гострі реакції після повернення колишніх полонених додому говорять також в Асоціації родин захисників “Азовсталі”.
“Звісно, ми можемо не знати багато з того, через що вони пройшли. Ваші рідні можуть не хотіти розповідати про це одразу після повернення. Як би вам не було важко, не змушуйте їх поділитись усіма. Для "знайомства" з цими новоутвореними враженнями потрібен певний час.
Військовим потрібен час, аби призвичаїтися до мирного життя, хоча на війні реалії зовсім інші. Адаптивні реакції можуть бути особливо гострим у перший місяць після повернення додому. Вони є нормальною складовою процесу адаптації”, — пишуть там.
Правила спілкування з людьми, які повернулися з полону
Людина, яка пережила тортури, часто втрачає базову довіру до світу, тому повернувшись до соціуму, може почуватися самотньою і безпорадною. Про це йдеться в “Довіднику безбар'єрності”, створення якого ініціювала Перша леді України Олена Зеленська.
Людям, які комунікують з тими, хто пережив полон, тут радять використовувати такі правила спілкування:
- не варто запитувати про травматичний досвід просто з цікавості. Будь-який ваш інтерес до історії людини має бути суто професійним, а не особистим. Приклад професійного інтересу: лікарю необхідно знати про травми, юристу потрібно задокументувати свідчення. Приклад особистого інтересу — “А як там було?”. Це може призвести до небажаних наслідків, ретравматизації;
- без дозволу людини не можна торкатися її тіла, обіймати, чіпати її особисті речі;
- не варто різко, без попередження змінювати спільно визначені плани;
- не можна контролювати і обмежувати автономію людини;
- не можна підтримувати спроби людини ігнорувати прояви фізичного болю, який є наслідком перебування у полоні. Говоріть про шляхи розв’язання проблеми і покажіть реальні вигоди в теперішньому часі: “Позбудешся болю”, “Повернеш сон” тощо;
- не знецінюйте досвід полону, не говоріть: “Нічого страшного”, “Забудь” і таке інше;
- не можна давати нереалістичні надії або малоймовірні для реалізації обіцянки: “Час усе вилікує, ти забудеш” або “психолог зробить так, що ти цього більше не згадаєш”;
- не варто бачити в людині тільки “жертву” і жаліти. Якщо людина вижила в полоні, значить завжди було щось, що допомогло там вижити. Варто використовувати цей ресурс і розуміти стійкість людини;
- не варто надмірно “героїзувати”. Безперечно, потрібно мати неабияку мужність і силу, щоб витримати полон і тортури. Але героїзм — це прояв зустрічі з власною силою, і відбувається він у певний момент. Роль “герой/геройка” може бути занадто тяжкою ношею, щоб нести її щодня.
Ще декілька порад, як варто спілкуватися з людиною, яка пережила полон:
- висловлювати повагу до досвіду, отриманого в полоні;
- залучати до планування діяльності;
- завжди залишати за людиною право вибору і давати час зробити цей вибір;
- проявляти емпатію і не бути байдужими;
- з розумінням ставитися до порушення часових меж і кордонів з боку людини, яка пережила полон, проте слід відрізняти подібні дії від свідомих маніпуляцій;
- визнавати, що ви не маєте подібного досвіду і не можете до кінця розуміти, що пережила людина;
- допомагати переводити акцент з проблеми на її розв’язання;
- звертати увагу на деталі, реакції у поведінці та прояснювати, запитувати, що могло би зробити простір комфортнішим;
- якщо людина сама починає розповідь про полон, не слід ставити провокативних запитань, які поглиблюватимуть її занурення в історію. Проявляти емпатію, висловлювати свою повагу, бути чесними. Можна і потрібно говорити про свої почуття. Якщо розповідь занадто емоційна — допомогти людині повернутися до моменту “тут і тепер”. Мотивувати звернутися до психолога;
- більше говорити з людиною про сьогодення, події найближчого минулого, про її фізичний стан і самопочуття;
- дотримуватись обіцянок.
