Мізерні пенсії у 50 доларів, втрачені домівки під обстрілами та самотність – реальність тисяч українських пенсіонерів та переселенців. Завдяки мережі будинків милосердя, заснованих Сергієм Косяком, понад 115 людей отримали не лише прихисток, а й цілодобове піклування. На сьогодні в Україні працює 6 таких закладів та два у процесі будівництва.
Побувала у цих будинках та поспілкувалася з мешканцями журналістка Волноваха.City Анастасія Харіна.
Як усе починалося
Історія будинків милосердя в Україні нерозривно пов'язана з іменем священнослужителя Сергія Косяка, який свого часу звернув увагу на велику кількість самотніх літніх людей у Гранітному (станом на 2025 рік тимчасово окупована територія).
"Перший раз з проблемою покинутих літніх людей ми зіткнулися у 2019 році, коли приїхали з гуманітарною місією в невелике селище. Я як соціальний працівник пройшовся по домівках, де живуть покинуті літні люди, і просто жахнувся від нелюдських умов їхнього життя", – згадує Сергій.
Пастор Сергій Косяк
За словами Сергія його особливо вразив випадок із незрячою бабусею, за якою нібито доглядав її син.
“Тією бабусею “опікувався” син-алкоголік лише заради її пенсії. В крихітній кімнаті три на три метри панували жахливі запахи, нестерпні антисанітарні умови.
Я пройшовся ще в один будинок і побачив ту ж саму картину: злидні, розруха, відчай і нікому непотрібність. Я вийшов на ґанок одного з цих будинків, почав плакати і запитував у Бога: 'Чому така соціальна несправедливість у нашій країні?' І тоді я повірив, що Бог промовив до мого серця: якщо діти покинули своїх батьків, якщо держава не дбає про своїх громадян, тоді руки Ісуса Христа тут на землі – це ми, його церква", – розповідає Сергій.
Після повернення додому Сергій поділився своїми переживаннями з дружиною, і вони вирішили почати допомагати таким людям. Перший будинок милосердя був відкритий за їхньою особистою ініціативою – вони продали своє майно, купили невеликий будиночок у тому селищі й відкрили перший прихисток для 15 самотніх літніх людей. Так у 2020 році розпочалося це служіння.
"На початок 2025 року у нас шість працюючих будинків милосердя, в яких проживають близько 115 осіб. І ще у двох ми зараз робимо ремонт, кожен з них розрахований на 40-80 осіб", – з гордістю розповідає Сергій Косяк.
Будинок милосердя у Гелетинцях
Сергій зазначає, що у час війни багато самотніх літніх людей опинилися у безвиході, без рідних, дому та можливості піклуватися про себе. Мізерні пенсії у розмірі близько 50 доларів на місяць не дозволяють їм ані винаймати житло, ані купувати необхідні ліки.
Будинки милосердя при церковних громадах стали порятунком для таких людей. В одному з таких будинків, у Гелетинцях, мешкає майже 40 людей.
"В нас постояльці з багатьох регіонів України – і з Івано-Франківська, і переселенці, і люди з інвалідністю, люди після операцій. Основна категорія – це важкі пацієнти, лежачі, ходячих мало. Ті, хто може ходити, часто страждають на хворобу Альцгеймера", – розповідає Олександр Дорощак, директор Гелетинецького будинку милосердя.
Олександр Дорощак
"На цій території ви можете не повірити... Тут було колись сміттєзвалище. Тут не було ні будинку, ця будівля була взагалі напіврозвалена", - вказує чоловік на один з будинків на території Будинку милосердя.
Олександр каже, що завдяки благодійному фонду Link Community та особисто Сергію Косяку вдалося не лише відновити приміщення, але й створити сучасний фельдшерський пункт, де можуть отримати допомогу не лише постояльці, а й місцеві жителі.
"Село знаходиться далеко від міста, тут більше проживає старих людей, які постійно потребують якихось ліків. Раніше лікарям не було навіть куди прийти – умови були жахливі. А тепер вони мають місце, куди прийти", – з гордістю показує директор.
Олександр зазначає, що початок повномасштабної війни став серйозним випробуванням для закладів опіки. Перші пів року люди переживали сильний стрес, багатьом потрібні були заспокійливі ліки.
"Війна вплинула на все. До війни ми знали, де взяти фінансування, до кого звернутися. З початком війни за одну секунду просто все зупинилося. А людей треба годувати, сплачувати комунальні послуги, купувати дрова тощо. Розтрати колосальні", – ділиться Олександр.
Чоловік акцентує, що мешканці будинку отримують комплексний догляд: триразове харчування, регулярні водні процедури, медичну допомогу — фельдшер щодня проводить обхід.
"Нашим постояльцям потрібен постійний догляд, щоб людину помили, змінили памперс, щоб нагодували тих, хто не може їсти самостійно. А найголовніше – людям треба дати надію, що вони потрібні, просто сісти й вислухати", – наголошує Олександр Дорощак.
Марія Олександрівна, одна з мешканок будинку, не приховує радості від умов проживання: "В нас не пансіонат, а справжній санаторій! Для всіх відкритий – і для молодших, і для старших, і для слабших. Обіди завжди дуже смачні".
Марія Олександрівна, одна з мешканок будинку милосердя у Гелетинцях
Будинок Милосердя у Кременчуці
Пастор Олег Костенюк з Кременчука розповідає про будівництво будинку для літніх людей та внутрішньо переміщених осіб:
"Ми збудували спочатку невеличкий будиночок для них на шість квартир. Цей будиночок вже заселений, люди живуть там. Але проблема залишилася, бо люди продовжують їхати, і не тільки молоді сім'ї, а ще й літні люди та люди з інвалідністю. Тож на церковній раді було вирішено почати будівництво другого будинку".
Пастор Олег Костенюк з Кременчука
Новий будинок розрахований на дві категорії мешканців: на першому поверсі – лежачі, літні люди, на верхніх поверхах – багатодітні сім'ї. Всього будинок зможе прийняти до 80 осіб. Вже збудовані стіни, підведені комунікації, залишились лише оздоблювальні роботи.
На будівництві працюють переважно переселенці, які самі втратили все через війну. Геннадій з Сєвєродонецька розповідає свою історію:
"Мав шестеро дітей. Один син загинув у 2022 році в березні, коли евакуював людей з Ірпеня, потрапив під мінометний вогонь. Він якраз виводив жінку з трьома дітьми. І всі вони загинули від одного вибуху".
Геннадій, ВПО з Сєвєродонецька
Олена з Маріуполя тепер теж працює на будівництві:
"Мій дім зруйнували. Це вже шосте місто, куди я приїхала. Тут мені дадуть кімнату, буде де жити. Я відчуваю надію. Розумію, що мій справжній дім буде тільки на небі, але тут на землі теж важливо мати якусь домівку".
Олена, ВПО з Маріуполя
На території будівництва стоїть невеличкий будиночок, в якому за словами Олега Костенюка вони заселили трьох переселенок.
На території будівництва стоїть невеличкий будиночок
Маріуполька Тетяна розповідає, що не тільки отримала дах над головою, але й знайшла можливість служити іншим:
"Із Іриною Антонівною (Ред. мова про сусідку по будиночку) ми почали відвідувати військових у шпиталі. Я граю на бандурі, розповідаю про молитву матері й дякую їм за те, що вони захищають нашу Батьківщину".
Тетяна, переселенка з Маріуполя
Олег Костенюк акцентує, що для багатьох літніх людей та переселенців ці будинки – єдиний шанс на гідне життя, без них вони могли б опинитися на вулиці.
"Люди, які знаходяться тут, були залишені без допомоги, без захисту, без можливості існування. Тільки можливість тут жити дає їм змогу не померти десь наодинці зі своїми хворобами і проблемами. Це єдиний вихід для того, щоб продовжувати якось жити на цій землі до кінця. І ці люди отримали шанс на гідне життя лише завдяки підтримці небайдужих сердець", – підсумовує Олег Костенюк.
