Любов Гетманенко двічі втрачала дім через війну. Спочатку в Авдіївці у 2014-му, потім у Гуляйполі від прямого влучання ворожого снаряду. Але жінка не здається – будує життя знову, виховує сина та допомагає іншим переселенцям адаптуватися на новому місці. Своєю історією переселенка поділилася з Волноваха.City.
Перші дні окупації Авдіївки
Пані Любов досі пам'ятає той літній день 2014 року, коли в її рідну Авдіївку увійшли незаконні збройні формування так званої "ДНР".
"Їх було не так багато, лише у центрі міста", – згадує жінка. За її словами, окупанти навіть не мали військової форми – "бігали у квітастих шортах".
"Наші на танках увірвалися по центральній вулиці від "Коксохіма", влаштували їм такий переляк, що летіли вони з міста, як то кажуть, не озираючись", – розповідає пані Любов про звільнення міста наприкінці липня 2014-го.
На той момент родина Гетманенко жила у приватному секторі на околиці Авдіївки. З вікна їхнього будинку було видно Ясинувату. На початку червня Любов вивезла п'ятирічного сина Єгора до бабусі в Гуляйполе, а сама залишилася працювати.
"Зі мною у швейному цеху працювала жінка, яка виїхала з Вірменії з Карабаху. Вона казала, що треба звідси виїздити, справи не буде. Навіть мені деяке обладнання залишила", – згадує швачка.
Життя під постійними обстрілами
Після звільнення Авдіївки життя мешканки не стало легшим. Пані Любов зазначає, що часто не було світла, бо ворожі війська перебивали електролінії постачання. Доводилося купувати генератори й працювати далі.
Вона допомагала самотнім літнім людям, носила воду на четвертий поверх, разом з іншими розбирала завали після обстрілів.
На її думку, життя мало продовжуватися попри все.
"Напроти мене була перукарня, коли закрилася, люди йшли до мене і питали: а що, як війна, то вже і манікюр не треба робити?" – з гіркою іронією згадує пані Любов.
На початку 2015 року, після Різдва, жінка привезла сина назад до Авдіївки. Але саме тоді розпочався один з найстрашніших обстрілів міста.
"На підлозі перечікували обстріли, освічували приміщення за допомогою недопалків, бо світла не було. Ворог обстрілював нас фосфорними бомбами. Люди тоді вперше бачили такі снаряди, і деякі спочатку подумали, що то – феєрверки", – розповідає Любов про ті страшні дні.
Нагадаємо, Фосфорні бомби – це боєприпаси, начинені білим фосфором. Це вогненебезпечна воскоподібна речовина від безбарвного до жовтого світлопроникного кольору із гострим запахом часнику. Головна особливість фосфорної бомби — це яскраве біле світло, що виділяється під час вибуху. З’являються вогняні іскри, що створюють ефект феєрверка. При контакті з киснем фосфор легко займається. Внаслідок удару фосфорною бомбою спалахує сильна пожежа, яку важко загасити та виділяється токсичний їдкий дим. Під час попадання на шкіру людини білий фосфор викликає важкі хімічні опіки. Використання фосфорних бомб заборонено Женевською конвенцією.
Not enough shells, but more than enough phosphorus.
— Defense of Ukraine (@DefenceU) May 5, 2023
Ruscists are shelling unoccupied areas of Bakhmut with incendiary ammunition.
They will burn in Hell.
📷 @SOF_UKR pic.twitter.com/7oqNTumJ34
Довелося знову вивозити дитину. Назад до Гуляйполя жінка поверталася у кабіні машиніста вантажного потягу разом з іншими пасажирами.
"Я стояла за спиною машиніста. Він пояснював, що перемикати, і таким чином я була залучена. А мені конче треба було їхати... Я тоді думала не лише про порятунок наших життів, а і про досить буденні речі, наприклад, що коза "окотилася" і картоплю треба було саджати", – згадує пані Любов.
Нове життя у Гуляйполі та друга втрата
У 2015 році родина остаточно переїхала до Гуляйполя Запорізької області. Там купили будиночок і знову почали ремонт. На цей раз Любов вирішила втілити давню мрію – зробити камін.
Син Єгор допомагав мамі, навіть цеглу на ремонт димаря вночі підіймали, бо вдень працювала бригада ремонтників.
Але мирне життя було недовгим. Будинок згорів від прямого влучання ворожого снаряду. На щастя, у будинку на той момент нікого не було. Потім було ще одне влучання.
"Рідні мені нічого не казали, лише потім зізналися – думали, що я втрачу розум, стільки сил було вкладено в ремонт", – розповідає пані Любов.
За її словами, від будинку нічого не залишилося, все вигоріло. Жінка втратила швейні машинки, все обладнання.
"Плакала, але рятувала робота. За роки поневірянь виробився якийсь імунітет", – зазначає вона.
Отримати нове обладнання після втрати допомогли благодійники.
"Вчасно зателефонували з Данської ради у справах біженців й запропонували участь у грантах", – згадує жінка той важливий дзвінок, який допоміг їй не зламатися після втрати будинку в Гуляйполі.
Але швейна справа – не єдине, чим займалася Любов заради заробітку. Має жінка і 15-річний досвід роботи сигналісткою на рудній шахті у місті Дніпрорудне. Довелося йти працювати на шахту після закриття підприємств побутового обслуговування.
"Де ця жінка тільки не працювала", – каже пані Любов про себе.
На її думку, коли немає роботи, треба братися за будь-яку. Доводилося і вздовж траси сміття прибирати, і в лісі під Житомиром на фермі "Бабина лоза" кіз та корів доїти, і жити там же на фермі.
"Син часом жив у бабусі й тітки, і зі мною. Працювала важко, то і плакати за роботою ніколи було", – розповідає жінка про ті непрості часи.
Життя у модульному містечку
Понад два роки Любов з сином мешкали у модульному містечку міста Буча. Там знову відкрила майстерню з пошиття одягу. Освоювала виготовлення костюмів для хореографічного колективу, фарбування тканини, прикрашання пір'ям і штучним камінням.
Переселенка зазначає, що знайомих у неї багато, зустріла таких і в Софіївській Борщагівці, де живе зараз. У новому житловому комплексі вона продовжує займатися своєю справою.
Окрім основної роботи, жінка веде заняття з малювання акриловими фарбами – розмальовує квітами та іншими принтами футболки, шопери, жіночі прозорі сумки тощо. Також відвідує заняття вокального колективу та працює прибиральницею у сусідньому будинку.
Працює заради сина. Єгору вже шістнадцять років, він навчається у Київському коледжі сфери послуг, пробує себе в роботі.
"На часі одна мета у мене – сина на ноги ставити", – акцентує пані Любов. За її словами, скільки довелося пережити, переробити роботи, втрачати, відбудовувати, ремонтувати, але важливо зберегти в душі надію.
Жінка не лише продовжує прикрашати світ своїми роботами, ще й веде за собою інших переселенок, допомагаючи їм адаптуватися на новому місці.
Заняття з переселенкамиФото: Любов Гетманенко
Питання компенсацій
На питання про компенсації за втрачене житло пані Любов відповідає коротко: "Компенсацію не отримували". Ні за будинок в Авдіївці, ні за спалений будинок у Гуляйполі.
За її словами, про стан будинку в Авдіївці вона нічого не знає.
"Було дуже боляче покидати все зроблене своїми силами", – каже жінка.
Психологічна підтримка через роботу
За її словами, що допомогло адаптуватися до нового життя – це робота та розуміння того, що треба жити далі. Також пані Любов підкреслює важливість взаємодопомоги між переселенцями.
На її думку, українські жінки здатні на неймовірні речі. Вони можуть втрачати все матеріальне, але зберігають головне – силу духу, здатність любити та творити добро.
Переселенка вважає, що людям, які втратили все, важливо не опускати рук.
"Що не вбиває, то робить нас сильнішими", – філософськи зауважує жінка, згадуючи відомий вислів.
Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
