22 червня 2022 під час повномасштабного вторгнення росії в Україну загинув захисник Волновахи Сергій Нескреба. Чоловік був досвідченим воїном — він служив у Югославії за контрактом, в АТО з 2014 року та був серед перших, хто став на захист рідної землі під час повномасштабної війни. У третю річницю загибелі спогадами про героя з Волноваха.City поділилася його дружина Яна.
"Ми усе долали разом"
Яна і Сергій зустрілися, коли їм було по 16 років. Зустрічалися п’ять років. Сергій відслужив в армії, Яна закінчила педагогічний інститут. Одружилися. Подружжя завжди вміло знаходили компроміси. Яна — дівчина з міста, Сергій — з села Миколаївка у Волноваському районі. Коли вирішували, де жити, Сергій хотів у селі, Яна у місті. Обрали жити у Волновасі, але у власному будинку.
“Він був веселий, гарний, тихий та скромний, мав золоті руки”, - розповідає Яна. “Ніхто ніколи не чув від нього “я не можу” — він умів робити все. Добудовував будинок власними руками, провів воду. Вже з сином будували альтанку та вкладали плитку у дворі”.
Захисник з родиною
Сергій завжди намагався виконувати бажання рідних, дарувати їм приємні емоції та щасливі моменти. Літом сім’я разом з друзями відпочивала на Азовському морі, взимку їздили на каток до Маріуполя. Часто траплялося так: Сергій раптом говорив “Збираємося!” - і за кілька хвилин вся родина вже їхала на ставок.
"Він завжди був поруч, завжди у сім’ї. Коли хворіли діти, усі турботи розділяли порівну. Сергій і до лікаря повезе дитину і усе що той призначив придбає в аптеці... Мені поруч з чоловіком ніколи не було страшно. Ми усе долали разом", - згадує Яна.
За словами жінки Сергій завжди вкладав душу у все що робив.
"І на роботі, і на службі, в родині, віддавав усього себе, був дуже відповідальний. На службі молоді хлопці казали на нього "батя", він був не над ними, як командир, а разом з ними — усе робили разом. Хлопці писали мені слова вдячності, який він був гарний, як пишаються ним..." - розповідає вдова.
АТО
Яна згадує, що Сергій свідомо у 2014 році пішов в АТО (Ред. АТО — Антитерористична операція в Україні, зокрема, цей термін асоціюється з військовими діями на сході країни, які розпочалися у 2014 році). Жінка заперечувала, бо була вагітна другою дитиною.
"У Сергія це була не перша війна — він пройшов війну у Югославії за контрактом, у 2014 році пішов в АТО добровольцем”, - розповідає Яна.“Я була проти, адже сину було лише 10 років, я була на сьомому місяці вагітності донькою. Казала, що без нього буде важко, але він відповів: навпаки, так я можу вас захистити, я прийняв рішення”.
Кожного дня подружжя було на зв’язку. Коли Яну забрали до пологового, Сергій хвилювався, бо було трохи передчасно. Яна хотіла, щоб коханий був поруч, але мужньо трималася. Її підтримували всі, хто був поруч — рідні, медперсонал.
"Коли йшла народжувати, написала SMS: “Сергій, я у пологовому”. Коли народилася донечка, він просив надіслати фото, а сам у цей час боронив Донецький аеропорт... Одного разу навіть писав, що "можливо вас не побачу". Коли написав, що повернувся з завдання, тільки тоді я могла видихнути” - згадує дружина захисника.
Одного разу у 2015 Сергій зателефонував о 6-й ранку і каже: “Я хотів почути твій голос. Як діти?” Потрапив під обстріл, коли розвозив на повному бензовозі пальне для техніки.
Три роки Сергій прослужив в АТО, повернувся після контузії.
"На жаль, все залишилося вдома (Ред. йдеться про будинок у тимчасово окупованій Волновасі) — флешки, альбоми, фото. Сергій мало розповідав про війну, казав “це тобі не потрібно знати”. Я чула тільки уривки фраз: пекло, гинули хлопці, штурмували..." - розповідає Яна.
Сергія любили та поважали товариші по зброї. Коли виходив з АТО, приїздив з друзями на вихідні додому. Яна знала багатьох побратимів, вони й зараз тримають зв’язок, намагаються підтримувати її, надсилають архівні фото з її Героєм.
Навчання резервістів перед повномасштабною війною
Ще перед початком повномасштабного вторгнення Сергій очолював навчання резервістів при Волноваському ТЦК. Навчальний пункт було розгорнуто на трасі Дмитрівка-Донське.
"Як інструктор він ділився своїм досвідом, намагався передати молодій команді резервістів усе, що знав, чому навчився в АТО. Він все робив у своєму житті на відмінно. У мирний час працював у Новотроїцькому рудоуправлінні майстром, механіком. Єдине чого він не міг робити, це хвалитися. Це була людина надзвичайно скромна. Хвилювався Сергій за навчання резервістів, так само як я, вчителька, за своїх учнів. Навіть жартували один з одного: “Ти носишся зі своїми зошитами, а ти точно так зі своїми навчаннями”. Чоловік допомагав мені готуватися до шкільних заходів, його добре знали мої учні і їхні батьки", - розповідає вдова.
Останній дзвінок
У них був вечірній зв’язок. Сергій після сьомої набирав номер і вони спілкувалися хвилину або 5-10 хвилин. Того дня Яна, як завжди, чекала на дзвінок.
Зателефонували з незнайомого номера. Це був Василь Назаренко. Вони дружили сім’ями. Він сказав: “Яна, Сергія немає…”
“Для мене вмить небо стало чорним, це було як грім. Я сказала: це неправда, цього не може бути. Я якраз була з донькою на дитячому майданчику. Бігала тим майданчиком. Говорила в трубку: як би я була поруч, я б його витягла, зробила масаж серця, цього не може бути, він же міцний”.
Відповіли: “Він був на позиції в районі Великої Новосілки, був артилерійський обстріл і він отримав поранення, несумісне з життям”.
Життя після втрати
“Три роки я не можу в це повірити, наче забрали половину мене. Пливу по життю. Неначе сходила з розуму, ридала і вила, поки син не сказав: мама, так і ми зійдемо з розуму... Я працювала, навчала дітей майже як на автоматі, бо вмію це робити — багаторічний досвід. І сина старалася заспокоїти, щоб він добре написав тести, адже це його майбутнє. Доньку записала на всі гуртки — і повітряна гімнастика, і танці. Намагалася зробити так, щоб в неї було дитинство...
Сергій часто снився дітям. Донька каже: наснилося, що вона біля альтанки грається в піску, тато прийшов, а ти, мамо, виглядаєш у вікно з кухні і біжиш назустріч, ви обіймаєтеся і ти питаєш: ти голодний? Ходи, я тебе нагодую.
І мені снився — у кожному сні був зі мною, я відчувала на пальцях його легку неголеність, його тепло, його запах… Можливо, він не хоче йти, покидати нас”.
На дитячих святах, коли Яна бачить, як інші татусі дивляться на своїх діточок, серце крається, що їхнього немає поруч. Зараз син навчається у будівельній академії у Дніпрі. Донька у 5 класі.
Вічна пам’ять
Тіло Героя Сергія Нескреби поховали у Дніпрі, на Краснопільському цвинтарі, на Алеї Слави.
“Як би зустрілися хоч на мить, хотілося б сказати йому, як я ним пишаюся, що він найкращий у світі, як сильно я його люблю. Не вірю, що немає мого єдиного коханого чоловіка, сумую. Вдячна йому за дітей. Він був другом та підтримкою..." - підсумовує жінка.
Сергія Нескребу нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня (Указ Президента №445/2023 від 25.07.2023 р., посмертно)
Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
