До 24 лютого 2022 Вікторія Білоусенко керувала хореографічним колективом у Новотроїцькому будинку культури "Горняк", де навчала танцювати близько 70 дітей. Проте повномасштабне вторгнення та російські авіабомби змусили її залишити рідний дім та селище. За три роки в евакуації вона двічі змінювала місце проживання, але попри всі припони продовжує працювати з дітьми та молоддю. Свою історію війни Вікторія розповіла Волноваха.City.
Спогади про рідний дім
До повномасштабного вторгнення Вікторія Білоусенко працювала керівницею хореографічного колективу в Новотроїцькому БК "Горняк". Її вихованці віком від п'яти до 17 років вивчали танці, брали участь у фестивалях, змаганнях, у районних та всеукраїнських конкурсах. Навіть під час пандемії COVID-19 робота з дітьми не припинялася. Колектив адаптувався до карантинних умов і продовжував займатися.
24 лютого 2022 все змінилося. Перший тиждень родина Вікторії Білоусенко провела у підвалі без світла, газу, води та зв'язку.
"Ми сиділи до останнього, поки кацапи не почали скидати на нас авіабомби. Перша впала на міст біля КПВВ Новотроїцьке, друга — біля інтернату, де раніше перебували прикордонники. Слава Богу на той момент у будівлі вже нікого не було. Саме авіабомби стали переломним моментом, коли зрозуміла — треба їхати", — згадує хореографка.
Невідомість
Виїздили з Новотроїцького прихопивши із собою лише документи та найнеобхідніші речі. Дорога до Павлівки вже рясно обстрілювалася — в асфальті стирчали уламки від снарядів.
"Ми їхали навмання у невідомість. Коли доїхали до Павлівки, з'явився зв'язок. Друзі, які виїздили з Новотроїцька раніше від нас, порадили тримати шлях до села Гаврилівка, що на межі Донецької та Дніпропетровської областей", — розповідає Вікторія.
У Гаврилівці всім переселенцям, які до них приїздили, допомагали з житлом. Там родина провела наступні три роки.
"Люди у селі були дуже хороші, завжди допомагали. Місцева мешканка віддала свій будинок безоплатно, просто каже: 'Живіть'. А сама вона жила в іншому будинку з мамою", — згадує переселенка.
Вікторія продовжувала працювати зі своїми танцівниками, але в зовсім інших умовах. Спочатку — онлайн через Zoom та Google Meet, збираючи учнів по всьому світу. Потім почала залучаючи місцевих діток, та проводити заняття просто неба на своєму подвір'ї, адже відповідного приміщення у селі не було.
Вікторія БілоусенкоФото: Вікторія Білоусенко
"Працювати з дітьми для мене — це найбільше задоволення! Місцеві діти виявилися дуже активними, спраглими до культурної сфери, якої в селі не було. Ми з ними й танцювали, й малювали, й розказували вірші, брали участь в різних цікавих активностях", — ділиться педагогиня.
Нові виклики
Мирне життя в Гаврилівці тривало до березня 2024 року, коли російські війська почали обстрілювати село КАБами (Ред. КАБ — керована авіаційна бомба). Вибуховою хвилею зачепило будинок сусідів, які були переселенцями з Великої Новосілки.
"Влучило не в сам будинок, а біля нього. Слава Богу, що вони спали в дальній кімнаті, але будинок розтрощило, ремонту не підлягає", — згадує Вікторія.
Через кілька днів КАБ прилетів на сусідню вулицю до знайомої, яка була на дев'ятому місяці вагітності. Стрес від обстрілу спричинив передчасні пологи.
"Після цього її чоловік відразу повіз у Дніпро, вона там народила. Їхній будинок дуже постраждав: кришу знесло, вікна повилітали та двері...", — ділиться переселенка.
У березні 2024 родина Вікторії переїхала в інший населений пункт, на 20 кілометрів далі від села.
"КАБи туди не дістають, але шахеди, дрони та "Ланцети" літають стабільно. Кожну ніч щось. Не знаю, скільки ми тут ще будемо сидіти, коли прийдеться виїжджати звідси", — зазначає жінка.
Зміна діяльності
Через неможливість збирати дітей Вікторія змінила напрямок роботи. Від хореографії перейшла до екологічних проєктів з молоддю. Наразі педагогиня є керівницею проєкту "Розвиток GreenSkills у молоді", який став переможцем конкурсу мінігрантів "DIY Community" від ЮНІСЕФ.
"Попри зміну формату, головне залишилося незмінним — робота з молодими людьми, їх розвиток та згуртування", - зазначає активістка.
Вікторія БілоусенкоФото: Вікторія Білоусенко
Новотроїцьке сьогодні
Інформацію про рідне селище Вікторія отримує через "знайомих знайомих". Картина невтішна.
"Воду дають раз на два-три дні з кар'єра. Вона придатна лише як технічна — в туалет. Для приготування їжі й щоб помитися, люди змушені купувати воду, але і з цим проблеми... Молоді в селищі немає, всі роз'їхалися. Більшість виїхала в Крим і Краснодар.
ПАТ Новотроїцьке рудоуправління, яке було основним роботодавцем, окупанти обікрали ще у 2022 році. Все вивезли, все вирізали, роботи в селищі немає ніякої. Асфальтовану трасу з Новотроїцького знищено, люди ходять пішки ґрунтовими дорогами через балку. Автобусів, які в нас ходили до окупації, вже немає.
Укрпошти та Нової пошти звичайно в них теж немає. Одна пошта на все селище, куди всі мешканці ходять платити комуналку, бо онлайн-платежів також немає... Парк, який раніше ретельно доглядали, зараз стоїть занедбаний і порослий травою. До 2022 року, не дай Боже, десь гілка зламана — одразу двірники прибирали. Тепер там руський мир...", — розповідає переселенка.
Найбільше Вікторія мріє про мирне небо під жовто-синім прапором і про повернення додому.
Цей матеріал вийшов за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
