Мешканка Донецька Марина Юрчак була в полоні 6 років 10 місяців і 4 дні. В окупації її незаконно засудили на 15 років позбавлення волі. 13 вересня 2024 жінку звільнили під час обміну полоненими. Про знущання в "Ізоляції", важку працю в колонії та повернення до життя на волі Марина розповіла Волноваха.City.
Донецьк проти самопроголошеної "днр"
Марина Юрчак народилася та жила в Донецьку. Її батько був шахтопрохідником з Хмельниччини, а мама була родом з Казахстану. Дівчина здобула освіту та працювала в Донецькому інституті кольорових металів.
Коли у 2014 почалася війна, після одного з сильних обстрілів Донецька, Марина зайшла в Twitter, аби дізнатися останні новини.
"Того дня я була сама вдома, вночі почався сильний обстріл, від цього прокинулася, весь будинок ходив ходором. Хотіла знати, що відбувається, зайшла в Twitter, там через хештег можна було швидко знайти потрібну інформацію", — розповідає дівчина.
У соцмережі вона бачила багато проукраїнських людей, які розповідали про історію Донеччини, наявні проблеми, війну та окупацію.
"Одного разу, після чергового обстрілу міста, коли сильно бахкало і було незрозуміло куди бігти, я вийшла у твіттер і стала ділитися своїм потрясінням. Мені було цікаво спілкуватися з розумними проукраїнськими людьми, обізнаними, які знають історію своєї країни. Пишуть про проблеми, про Донецьк. Такі люди викликали в мене повагу і я була від них у захваті. У своїх дописах я не боялася висловлювати критику на адресу так званих "днрівців", до лав яких вступали різні неблагонадійні елементи. Висловлювала критику на адресу ОБСЄ, які удавали що не помічають пересування ворожої техніки...
Чомусь адептам "руського мира" не хотілося чути правду про себе. Особливо їм не сподобалося моє фото зі сміттєвим контейнером з написом "днр" та знімки з порівнянням квітучого селища Піски до окупації з руїнами після приходу загарбників. Селище стерли, наче траву косою.
Неподалік від моєї роботи була військова база, вона добре проглядалася з супутника, було видно, що там стоять "Урали". Українську армію постійно звинувачували, що це вони цілять по житлових будинках, тоді виникає питання, чому Україна не стріляє по цьому військовому об'єкту. Для порівняння я зробила знімок з екрана з військової бази, біля якої поруч приватний сектор і селище Піски... В суді це потім мені пред'являли, як звинувачення", — згадує Марина.
Арешт
У 2017 дівчину затримали та звинуватили у фейковому шпигунстві. Слідчий стверджував, що вони не переслідують інодумців, але жінку арештували саме за її позицію.
"Обвинувачення базувалися на тому, що я нібито кудись передавала якусь інформацію. Я не мала права навіть захищати себе в суді", — розповідає колишня полонена.
До вироку суду її тримали в "Ізоляції" — колишньому Донецькому заводі ізоляційних матеріалів, який окупанти перетворили на СІЗО та катівню.
"Мене били — це не були спроби вибити показання. Було відчуття, що мене використовують як м'ясо для натаскування їхніх молодих співробітників", — згадує дівчина.
На її голову одягали пакет та постійно погрожували відправити на передову "на поталу ополченцям".
"Там поводилися дуже жорстоко. Ми чули, як катують людей, чули жахливі крики… Чоловіки розповідали як з "Ізоляції" вивозять тіла людей... У камерах були встановлені відеонагляд та прослуховування", — ділиться колишня бранка.
Одного разу охоронці побачили, що в неї дуже розпухли та почорніли ноги. Вони переполошилися та змусили писати пояснювальну, що це не вони зробили.
"Пізніше виявилося, що саме ця охорона, яка нібито співчувала мені, жорстоко била іншу полонену", - каже донеччанка.
У 2020 році Марину незаконно засудили на 15 років позбавлення волі за "публічні заклики до екстремістської діяльності". За словами дівчини її адвокатка, яку винаймали батьки, виступала добре, але суд визнав захист необґрунтованим.
Колонія в Сніжному
Після вироку Марину направили до виправної колонії в Сніжному. Там вона виконувала найважчі роботи.
"Це називалося "госпроботи". Більшу частину часу ми проводили на вулиці під пекучим сонцем. Якщо немає роботи, змушували цеглу з одного місця переносити в інше. Якщо слабкий напір води, ми носили воду на поверхи. Навіть з температурою 39 градусів доводилося працювати. Очі печуть, голова болить, прошуся до санчастини, вони кажуть — подумаємо", — розповідає дівчина.
Попри слабкий зір Марину змушували працювати на швейному виробництві — шити військову форму та робочий одяг. На відміну від "госпробіт", за роботу платили, проте мізерні гроші — перша зарплата була 200 рублів, потім 900 рублів без утримання податків.
"Ми виконували ті задачі, які нам давали. Наприклад за те, що нашила 1300 одиниць кишень, отримала 180 рублів... До туалету нам дозволяли ходити лише під час технологічної перерви. Доходило до того, що з відерцями дехто ходив, а потім демонстративно виливав", — згадує колишня полонянка.
Всупереч нелюдським умовам та знущанням, Марина залишалася сильною та незламною.
"Допомагало триматися те, що ти групуєш свої внутрішні сили — вони не візьмуть мене голими руками. Ніякі тортури, струм, поліграф... Дівчата розповідали мені про це. Я не дам їм можливості мене розчавити. Що б вони не робили, я витримаю", — ділиться дівчина.
Вона свідомо не хотіла, щоб окупанти бачили її слабкою, засмученою чи пригніченою.
"Я посміхалася всім ворогам на зло. Давала собі настанови, повторювала афірмації, жила від обміну до обміну, плекаючи надію на зустріч з рідними — мамою, татом, братом", - зазначає колишня бранка.
Звільнення та реабілітація
13 вересня 2024 відбувся черговий обмін військовополоненими між Україною та росією. Додому повернулися 49 українських громадян, серед яких були військові та цивільні. Зокрема, вдалося звільнити 15 бійців "Азову" та 23 жінки, серед них була й Марина.
Повернені з російського ув’язнення цивільні та військові. 13 вересня 2024 рікФото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими
Спочатку дівчину відправили до лікарні, а потім вона проходила психологічну реабілітацію.
"Після звільнення ти балдієш навіть від простих речей: що можеш користуватися виделкою, ходити на унітаз, а не на смердючу дірку...", — розповідає дівчина.
Марина каже, що люди, які провели довгий час у полоні, не можуть по-справжньому радіти звільненню.
"Ті, хто був рік-півтора, раділи, а ми, хто довго в полоні, не відчували нічого... Лише коли побачила людей вздовж узбіччя, які зустрічали звільнених з полону, тоді потекли сльози. Там стояли старенькі люди з палицями, це було зворушливо", - підсумовує дівчина.
Цей матеріал видано за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
