Юлія Дворниченко майже два роки перебувала в полоні окупантів після безпідставного звинувачення в шпигунстві. Жінка пройшла через жорстокі тортури у сумнозвісній в'язниці "Ізоляція" в Донецьку, зазнала фізичних та психологічних знущань, а після визволення мусила боротися за повернення своїх дітей з окупованої території. Виданню Волноваха.City вона розповіла про нелюдські умови утримання полонених, систематичні катування та свою теперішню місію — свідчити в міжнародних судах про воєнні злочини росії та боротися за звільнення цивільних заручників, які залишаються в полоні з 2016 року.
Початок війни та переїзд до Маріуполя
У 2014 році, коли російська агресія сягнула Чистякового (колишній Торез), Юлія Дворниченко з чоловіком та двома синами була змушена покинути рідне місто. Родина переїхала до Маріуполя, шукаючи безпеки.
"У 2014 році, коли це почалося, ми виїхали в Маріуполь. Там помирає мій чоловік, батько дітей. Через нервові потрясіння під час переїзду його організм відреагував так, що в нього відмовили нирки, потім пішов набряк головного мозку..." – згадує Юлія.
Медики не змогли врятувати чоловіка. За словами жінки, лікарі призначали сечогінні препарати, хоча потрібні були ліки проти набряку. Десять днів реанімації закінчилися трагічно – чоловік помер.
Залишившись сама з двома синами, Юлія не опустила рук. Старший Данило пішов до школи, молодший Марк – до дитячого садочка. Сама ж жінка влаштувалася працювати до масажного салону.
Обстріл Маріуполя і повернення в окупацію
Доленосним моментом для родини став січень 2015 року. Юлія поїхала до Торезу, щоб приглянути за квартирою. Саме тоді сталася трагедія – старший син потрапив під жорстокий обстріл Маріуполя.
24 січня 2015 року російські війська здійснили теракт у Маріуполі – серію обстрілів житлових кварталів з лівобережжя річки Кальміус. Перший удар "Градами" відбувся близько 9:25 за київським часом. Під вогнем опинився житловий мікрорайон "Східний". Загинуло багато мирних жителів.
"Я була вдома в Торезі, коли ввели системи пропусків. Людина без пропуску не могла проїхати через блокпости. І я не могла виїхати. Син залишався зі знайомими," – розповідає Юлія.
Відчай матері був таким сильним, що вона була готова дійти до Маріуполя пішки.
Українські військові на блокпосту біля Волновахи не залишились байдужими до горя жінки та допомогли їй дістатися до сина, зупинивши автобус.
"Я розумію, що зараз можуть продовжитися обстріли Маріуполя, забираю сина, кішку і ми повертаємося до Торезу",- згадує Юлія.
Рішення було вимушеним – самотній матері бракувало коштів для оренди житла в Маріуполі. Державна допомога по втраті годувальника становила лише 600 гривень – суми, недостатньої для утримання двох дітей.
Життя в окупації
З 2016 року родина мешкала на окупованій території. Діти ходили до школи й садочка, де поступово зникала українська мова.
"У першому класі Марк вивчав українську мову, а в другому – перейшов на вивчення її факультативно. На факультатив погодилися лише троє з класу, тому його скасували. Тобто дитина зовсім не знала української мови," – пояснює Юлія.
Щоб сини бачили відмінності між окупацією та вільною країною, родина при кожній нагоді виїжджала до Маріуполя на вихідні.
"Це для нас була віддушина... Одного дня, повертаючись в окупацію, на під'їзді до Волновахи, дивимося у бік Донецька, а там все чорне. Так просто склалося, що була гроза, але вона була співзвучна з нашим станом," – згадує жінка.
Юлія ДворниченкоФото: Юлія Дворниченко
У Торезі Юлія працювала перевізницею – доставляла людей через блокпости з підконтрольної Україні території в окупацію і назад.
"Професії в мене немає, закінчила школу і відразу почала працювати. Тому у 2015 році стала перевізницею. Хтось їздив за пенсією, хтось за посилками, за ліками, тому що в окупації їх не вистачало," – розповідає вона.
У 2019 році Юлія вдруге вийшла заміж. Пара навмисно зареєструвала шлюб у Маріуполі, скориставшись програмою "Шлюб за годину", щоб не отримувати документи так званої "днр".
"Нам у Торезі казали: "Вам треба тут узаконити шлюб і змінити свідоцтво на "днрівське". А ми все одно хотіли за українськими законами. Через це ми автоматично стали "укропами," – пояснює Юлія.
Коли настав карантин і блокпости закрили, жінка перестала працювати перевізницею. Чоловік влаштувався вантажником на кондитерську фабрику. Старший син вступив до Донецького інституту фізичної культури, молодший продовжував навчатися в школі.
Арешт і полон
Доля родини перевернулася 9 березня 2021 року. О третій годині ночі до сплячої сім'ї вдерлися представники так званого "міністерства державної безпеки днр" і затримали Юлію разом із чоловіком.
"10 березня 2021 року, під ранок, приходять до нас МДБ днр. Кажуть, що ми українські шпигуни, і беруть нас у полон. Ми звичайні цивільні люди, які мешкали в окупації, не військові. І нам кажуть "ти шпигун", без жодного грама доказів," – розповідає Юлія.
За її словами, загарбники провели обшук у присутності сусідів, вилучили всі гаджети та автомобілі родини. Коли Юлія запитала про підстави для затримання і докази, її жорстоко побили.
"Всі показання, які їм були потрібні, вони просто вибили з мене. І тією краплею, після якої я більше не могла чинити супротив, став "документ", у якому було сказано, що моїх дітей відправлять до дитбудинку, бо вони на той час були неповнолітні. І звісно я, як мати, підписала б що завгодно, лиш би вони не чіпали моїх дітей. Я підписала зізнання, максимально побита, що я українська шпигунка", - згадує жінка.
Жінка вважає, що причиною затримання стало бажання окупантів заробити гроші.
"На той час блокпости не працювали вже рік. Ці "МДБешники" "годувалися" з блокпостів. Перевізники їдуть, їм гроші кладуть. У них не було заробітку, тому вони вирішили пройтися по перевізниках," – пояснює Юлія.
За її словами, за кожного так званого "шпигуна" відділ "МДБ" отримував 500 тисяч рублів.
"А нас було двоє – я і чоловік. Тобто один мільйон вони заробили на двох "шпигунах", з яких були вибиті свідчення," – стверджує вона.
Катівня "Ізоляція"
Подружжя доправили до "Ізоляції" – найжорстокішої в'язниці так званої "ДНР", організованої на території колишнього заводу ізоляційних труб у Донецьку.
"У Донецьку з 2014 року існує дикунська в'язниця, просто катівня "Ізоляція" на колишньому заводі ізоляційних труб. Там є місця поховання людей, які не витримали тортур. Там люди втрачали розум," – свідчить Юлія.
За словами жінки, 99,9% людей, які пройшли через "Ізоляцію", зазнали катувань електричним струмом, зґвалтувань та жорстоких побоїв.
Вона описує одну з камер тортур: "Там є кімната, яка має назву "АТСКА", можливо, колись це була телефонна станція. Посеред цієї кімнати є стіл, на якому по краях дірки. Людину клали, приковували. Роздягали повністю, клали ганчірку на обличчя і заливали водою. Коли ніс і рот закриті ганчіркою, як би ти не намагався дихати, ця рідина потрапляє тобі в горло, і ти просто захлинаєшся".
Юлія розповідає й про інші тортури, зокрема побиття гумовою палицею.
"Робили дуже боляче, тикали у все тіло цією палицею..." – згадує вона.
Полонених завжди тримали з пакетом на голові, щоб вони не могли бачити своїх катів.
"Ти просто цілодобово з пакетом на голові. Якщо їм не подобається, коли ти не погоджуєшся на їхні пропозиції, вони намотують скотч на пакет і починають душити," – розповідає Юлія.
Важким випробуванням для неї також було чути, як катують її коханого.
Звільнення та боротьба за дітей
Юлію обміняли 17 жовтня 2022 року в рамках жіночого обміну. За час її відсутності діти віком 9 і 17 років спочатку місяць жили самі, а потім – під опікою подруги Юлії.
Україна змогла повернути 108 жінок, яких утримували росіяни. Фото від 17 жовтня 2022Фото: Андрій Єрмак
Після звільнення з полону жінці довелося боротися за повернення дітей на підконтрольну Україні територію. Російська сторона не хотіла віддавати дітей, постійно висувала якісь нові "вимоги", просили безліч документів та довідок. У цій боротьбі Юлії допомагали спеціалісти Міністерства реінтеграції України.
Зрештою, "довга дорога додому" для дітей завершилася успішно. Наразі родина проходить реабілітацію, Юлія працює з психологом, хоча тягар полону наклав важкий відбиток на її самопочуття.
Свідчення про злочини росії
Сьогодні Юлія Дворниченко є членкинею громадських організацій "Нумо, сестри" та "Sema Ukraine", які допомагають жінкам, що зазнали насильства під час війни.
Вона часто виїжджає за кордон, щоб донести світові правду про злочини росії в Україні та умови утримання полонених у російських катівнях.
"Я була в Раді Європи, я свідчила за всіх полонених, які там залишилися. Ну, можливо, не за всіх, а за тих, кого знала. Я казала, що є багато полонених ще з 2016-2017 року. Вони чекають своїх обмінів. Але немає механізму звільнення саме цивільних полонених," – говорить жінка.
Окрім Страсбурга, Юлія давала свідчення і в Німеччині, демонструючи фотографії тих, хто досі перебуває в полоні. Своєю місією вона вважає збереження пам'яті про жертв російських катівень та боротьбу за визволення тих, хто досі там перебуває.
Цей матеріал видано за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
