86-річна переселенка з Волновахи Світлана Кльопка пережила дві війни на одній землі. У дитинстві вона ховалася від бомбардувань у погребі, а через вісім десятиліть знову опинилася під обстрілами. У відвертій розмові з Волноваха.City вона розповіла історію свого життя.
Дитячі спогади
Світлана Кльопка (дівоче прізвище — Солопко) народилася 14 травня 1939 року в Оленівці Донецької області, за кілька місяців до початку Другої світової війни. У родині було шестеро дітей.
"Мені було зовсім мало років, коли нас бомбили. Ми ховалися у земляному погребі поруч з нашим будинком. Він був критий, по сходинках треба було спускатися", — згадує Світлана Іллівна.
Коли німці зайняли Оленівку, шестеро солдатів оселилися прямо в їхній хаті. Родина вимушено переїхала до літньої кухні.
"У нас була корова, кури та невеликий город.Німці постійно кричали: яйця, яйця, молоко! Просили маму їх годувати. Старша сестра, їй було років п'ятнадцять, мусила потрошити та готувати для них наших курей. Корову у нас хотіли забрати… Але мама випросила, щоб годувальницю не вбивали", — розповідає жінка.
Після німців у будинку квартирували румуни, які воювали на боці окупантів.
Проте найстрашнішим спогадом жінки залишилася не окупація, а голод 1947 року. На той момент родина вже жила у Волновасі. Аби бути ближче до батька, який працював кочегаром та помічником машиніста на паротягу, вони обмінялися хатою в Оленівці з іншою родиною. Корову, курей та речі навантажили у відкритий вагон і поїхали.
"Під час голодомору нашу родину врятувало лише те що в нас були яйця та молоко… А у деяких людей взагалі нічого їсти не було. Моя подруга Люся, її батько був якимсь начальником, дала мені одну картоплину, зварену у мундирі. Вона була така солодка, така смачна — я і досі пам'ятаю її смак", - ділиться пані Світлана.
Діти допомагали батькам по господарству: рвали траву та носили мішками додому.
“Я пам’ятаю як під час голоду моя мама варила у молоці солодкі квіти акації, це був мій улюблений десерт… Вживали в їжу терен, кульбаби, реп'яхи, лободу… А ще виживали завдяки тому, що самі зрощували на городі”, - розповідає переселенка.
Згодом їм почали видавати борошно по талонах.
У спогадах пані Світлани про шкільні роки також закарбувалися спогади з 1946 року — вони з сестрою-двійничкою не змогли вчасно піти до першого класу школи, бо не було що одягнути.
“Пішли тільки з Нового року, коли вже однокласники літери проходили. Мама пошила нам сукні з парашутної тканини, яку тато привіз з Німеччини. Вона була біла, мама пофарбувала її в червоний колір", — ділиться Світлана Іллівна.
Вона закінчила школу, потім два роки навчалася на курсах медсестер при залізничній лікарні в Донецьку. Почала працювати вже з 17 років.
Мова, культура та ідентичність
Світлана згадує, що з першого по четвертий клас школи вони вчилися українською мовою. А потім предмети почали вести російською. Курси після школи також проводили російською. Попри це, національна самоідентифікація була чіткою.
"Ми всі були українці, але розмовляли переважно суржиком. Лише одна моя подруга, Світлана Попова, у неї мама була росіянкою, ось вона по-російськи розмовляла", — каже пані Світлана.
У родині зберігалися українські традиції.
“Мама готувала наваристий борщ, вареники, пироги з варенням, пекла паски на Великдень, робила крашанки в цибулевому лушпинні. У хаті висіла ікона, оздоблена вишитими власноруч рушниками. У великій дерев’яній скрині також лежали вишиті рушники.
Коли збиралася вся родина, співали українські народні пісні: 'Несе Галя воду', 'Ніч яка місячна', 'Розпрягайте, хлопці, коней' та інші. Моя мама мала гарний голос, вона завжди заводила", — згадує Світлана Іллівна.
Дві війни, одна доля
Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну їй знову, як у дитинстві, довелося ховатися від бомбардувань. У березні 2022 року, Світлана Кльопка опинилася в окупації, проте через рік все ж змогла евакуюватися з Волновахи на Київщину, подолавши шлях у 2 доби. Аби виїхати на вільну територію України жінка пішки перетинала близько 2 кілометрів російсько-українського кордону через пункт пропуску “Колотилівка-Покровка”. Із собою у неї була лише сумочка з документами — все, що залишилося від минулого життя.
"Коли я була маленька, була війна з німцями, з фашистами. Я знала, хто ворог. А зараз? Досі не можу сприйняти те, що росіяни щодня вбивають українців…", — зізнається 86-річна жінка.
