Володимир Долженко з Оріхова Запорізької області у свої 25 років пройшов "Азовсталь", пережив теракт (масове вбивство полонених) в Оленівці та роки в російській колонії. Після повернення додому переніс чотири операції. І вже думає про повернення на службу. Для кореспондентки Волноваха.City Ірини Доброволенко його батьки розповіли про ціну, яку заплатила українська родина за свободу країни.
Спогади про дім
Родина Долженків жила в Оріхові — місті, через яке сьогодні проходить лінія фронту. Мама Світлана, батько Сергій, Володимир із дружиною Вікторією. Звичайна українська родина зі своїм затишком — весільні фото на стінах, ікони, квіти на підвіконні й кицька Буся.
Вова змалку захоплювався історією України — читав про Гетьманщину, козаків, великих воїнів. Батьки кажуть: ніби готував себе до чогось важливого, хоч ніхто тоді цього не розумів.
Служити пішов ще до повномасштабного вторгнення. Після контракту повернувся, одружився з Вікторією. Будували плани. 23 лютого 2022 року зателефонували побратими — і він поїхав до Маріуполя. Без вагань.
"Ніхто не сподівався на таку жорстокість"
Для мешканців Оріхова велика війна почалася майже одразу. Люди скуповували їжу й паливо, вже чулися перші розриви. Але навіть тоді, згадує пані Світлана, на таке не розраховував ніхто.
Окупанти розстріляли працівників пошти прямо в машині — і переїхали тіла загиблих танком. Перші бомби скинули на хлібзавод. Місцева тероборона спільно із ЗСУ боронили місто.
Про те, що Володимир опинився в оточеному Маріуполі, родина дізналася лише через десять днів. Вікторія і Світлана дивилися в телефон і молилися, щоб він просто був живий.
Побачили перший ворожий дрон. Почули про Бучу. Жіноча частина родини виїхала до Запоріжжя. Світлана розуміла: родині "азовця" тут не пробачать нічого. Сергій залишався в Оріхові — допомагав військовим і цивільним.
"Хлібороби сіяли й збирали врожай просто під обстрілами дронів та артилерії", — розповів чоловік.
"Вчора бачили — живий"
Звістки від Володимира приходили рідко. Іноді писав не він сам, а його побратими — коротко, по-солдатськи: "Вчора бачили, він живий."
На "Азовсталі" артилерійський обстріл привалив йому ногу бетонними конструкціями. Контузія. Хлопці відкопали, витягнули. Він вижив — і продовжував стояти разом з усіма. По бункерах, де перебували захисники, ворог цілодобово скидав багатотонні та фосфорні бомби.
Потім прийшов наказ виходити. Обіцяли обмін. Обіцяли порятунок. Проте українські захисники опинилися в полоні.
Оленівка
За словами родини Долженків, те, що сталося в Оленівці, неможливо згадувати без болю. "Азовців" зібрали в бараку — і підірвали його. Одні згоріли живцем. Інші вціліли — з уламками в тілі й незагоєними ранами в душі.
Там Володимир втратив командирів і друзів. Людей, із якими ділив останній хліб у підземеллях Маріуполя.
Родина тим часом збирала будь-які крихти інформації. Їздила на акції підтримки полонених — спочатку в Запоріжжі, потім у Києві. Зустрічала звільнених бійців з одним питанням: "Ви не бачили нашого Вову?"
Пораненого Володимира вивезли на росію — у вересні 2022 року до Таганрога, а у червні 2023-го — до колонії у Волгоградській області. Тисячі кілометрів від родини.
У полоні українських захисників катували, змушували терпіти голод, їм без анестезії висмикували зуби...
Повернення
9 серпня 2024 року родина отримала ключі від квартири у містечку тимчасового проживання — завдяки підтримці небайдужих людей.
Влітку 2025 року Володимир повернувся з полону.
Громада зустрічала його тепло — і з тихим болем у серці. Він повернувся на інвалідному візку, з чотирма операціями за плечима.
Але коли його питають про плани — каже, що хоче повернутися на службу.
