Майже чотири десятиліття Віра Аннусова записувала спогади односельців: спершу школяркою, потім студенткою, а згодом сільською вчителькою математики. Найстаршим її оповідачам на час розмови було вже за 80. Вони пам’ятали заможне село до революції, повстанських отаманів 1920-х, колективізацію і голод 1932–1933 років. 2022 року Музей спротиву Голодомору в Дніпрі видав частину цих свідчень у книзі “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”. Її наклад — лише 100 примірників. Ми у Волноваха.City також прочитали цю книгу і з дозволу авторки розповідаємо вам, про що згадували селяни з-під Біловодська на Луганщині.21
Записи “у стіл”
У книзі зібрано спогади жителів сіл Бараниківка, Нижньобараниківка, Злодіївка, Городище, Литвинівка та інших населених пунктів Біловодської громади Старобільського району. Віра Аннусова записувала їх з 1971 до середини 2000-х років.
Історики, які читали ці свідчення, дивувалися, як відверто прості селяни у 1970-х і 1980-х говорили про радянську владу. У передмові до книжки пояснюють це довірою до самої дослідниці. Її рід жив у цих місцях від часів заселення краю і мав серед односельців великий авторитет. Оповідачі вважали її “своєю”.
Оприлюднити записи тоді було неможливо. Віра Аннусова лише раз спробувала показати їх колегам-учителям, і ті сприйняли це несхвально. Тож спогади десятиліттями пролежали “у столі”.
Село до "перевороту"
Архип Козленко, який народився 1897 року, розповідав, як громади самі обирали собі владу. Волосний сход на три роки обирав старшину, правління і волосний суд. Голосували, за його словами, лише сімейні чоловіки, які мали господарство і дітей, зокрема "прийомних". Жінки на сходи приходили, але голосу не мали.
“Береги річок були чистими, у сінокіс усе викошували. Мости й кладки вчасно ремонтували. Ліси, гаї, криниці, звірину, особливо бабаків, охороняли. Люди й самі не сміли їх чіпати, бо змалку знали, що можна робити, а що ні”, — згадував він.
На кожного їдця мали по три десятини землі. У 1905–1913 роках у навколишніх волостях за допомогою земства збудували понад двадцять шкіл. Бідніших односельців громада підтримувала по-своєму, про це розповідав Новохацький, 1892 року народження. Селяни без власної худоби й реманенту об’єднувалися в бідняцькі товариства. Щороку кожен заможний господар віддавав такому товариству бичка. Його передавали комусь із бідняків, і той кілька років доглядав тварину. Коли бички ставали волами, у господаря з’являлася власна тяглова сила, і його переводили з бідняцького товариства до заможних хазяїв.
“Чоловіки з наганами”
Усе змінилося на початку 1920-х. Волосне самоврядування ліквідували, а селом почали керувати прислані з міст представники влади. Продрозкладка забирала в селян не лише зерно, а й м’ясо, мед, олію, вовну, прядиво і навіть віск.
Восени 1932 року в селян забирали все їстівне. Ілюстрація Юлії Лисенко з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Меженська, яка народилася 1911 року, згадувала про свою тітку Онисю. Коли червоноармійці з продзагону прийшли забирати в родини останнє зерно, Онися кинулася захищати комору з рогачем, і один із них ударив її прикладом по голові. Жінка загинула. Її чоловік віддав двох дітей бездітній сестрі дружини, а сам пішов до повстанців.
Онися кинулася захищати комору від продзагону. Ілюстрація Юлії Лисенко з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Інша оповідачка, Ганна Меженська, 1902 року народження, пам’ятала, як повстанці отамана Каменюки повернули її родині зерно, яке раніше відібрав продзагін. Один із них запитав у бабусі, хто кращий, червоні чи білі.
“А вона йому: «І червоні, і білі, і сині — та всі по нашій спині. Учора силою зерно забрали, сьогодні назад привезли, а завтра хтозна, що буде»”, — розповідала Ганна Меженська.
Отамани, яких назвали бандитами
У книжці багато спогадів про повстанські загони 1920–1921 років. Майже в кожній волості був свій отаман. У Бараниківці діяв загін Івана Погребняка, якого в селі прозвали Блохою. У ньому було більш як 50 повстанців, переважно місцевих. Повстанці відбирали в продзагонів зерно і повертали людям.
Свідки розповідають, що взяти загін силою не вдалося, і чекісти вдалися до хитрощів. Переодягнені у селянський одяг, вони видавали себе за захисників селян, а потім викликали Блоху на переговори. Отамана вбили одразу. Від когось із полонених почули, що в загоні були Степани з Бараниківки, і тоді затримали та стратили біля церкви чоловіків із цим іменем. Серед них був батько Олексія Третяка, який повернувся з ярмарку і повів сина купати коней.
“Як з-під землі виросли вершники: «Ти Степан? Руки назад». Зв’язали та поволокли до церкви. Там їх, таких як мій батько, дев’ятьох порубали”, — згадував Олексій Третяк, якому тоді було три роки.
Чоловіків на ім’я Степан стратили біля церкви. Ілюстрація Юлії Лисенко з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Тіла хотіли закопати на скотомогильнику. Відстояла їх народна цілителька Оришка Патіївна, прабабуся Віри Аннусової. Вона саме лікувала від сказу одного з командирів, якого покусала скажена кішка. Знахарка пригрозила, що припинить лікування, якщо загиблих не дозволять поховати по-людськи. Їх поховали у братській могилі на краю кладовища.
Фото з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Не менше переказів зберегла пам’ять про отаманку Марусю з донського хутора. Її загін налічував до трьох десятків шабель. У 1921 році його оточили біля Хрестового ставка, всіх порубали та поховали в одній могилі. До самої війни хтось доглядав і прикрашав її квітами, а потім вигін розорали під поле.
Свідчення в книжці не ідеалізують ту боротьбу. Ганна Меженська пам’ятала, як уночі невідомий загін порубав у Бараниківці молодих хлопців, яких набрали вчитися на міліціонерів.
“Кажуть, що громадянська війна у двадцятому закінчилася. А, як на мене, вона тривала аж до 33-го”, — казала жінка.
“М’яко стелять, та твердо спати буде”
Наприкінці 1920-х у селах почали агітувати за колгоспи. Горпина Горбаньова, яка народилася 1912 року, пам’ятала збори з районними активістами.
“Гарно розказували. Дядько Юмен казав: «Ох, як же м’яко стелять, та душею чую, що твердо спати буде»”, — згадувала вона.
Активісти агітували селян вступати до колгоспів. Ілюстрація Юлії Лисенко з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Тоді ж почалося розкуркулення. За підрахунками односельців, лише на Соловки з Бараниківки вивезли до п’ятдесяти родин. Одна з оповідачок, Єлизавета Макаренко, розповідала про хлопчика, який уночі злякався і сховався в садку, коли вивозили його сім’ю. Його кликали, але він не озвався, і родину повезли без нього. Хлопця виростили сусіди, а з семи вивезених повернулася після війни лише одна невістка.
Важким ударом для села стало і те, що з церков скидали хрести й дзвони. У Городищі старий цілитель, рід якого колись пожертвував гроші на дзвони для храму, схопився за серце і помер, коли їх скинули.
З церков скидали хрести й дзвони. Ілюстрація Юлії Лисенко з книги “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті”
Голод 1932–1933 років
Найстрашніші сторінки книги — про голод. Оповідачі розповідають, як восени 1932 року з колгоспів вивезли все зерно, а потім з подвір’їв вигрібали квасолю, горох і мед. Галина Філіпенко з Городища, яка народилася 1892 року, згадувала, що ями для померлих у кожному колгоспі викопали ще з осені.
“Влада знала, що так буде”, — казала вона.
Люди виживали як могли. Їли кашу з насіння щириці, “земляний жир”, коріння й жолуді, пекли коржі з тирси з дрібкою борошна. Єлизавета Макаренко згадувала, як вони з чоловіком знайшли в степу шкурку ягняти, яке з’їли вовки, і зібрали в мішок закривавлений сніг. Удома розтопили його в печі, посолили і повечеряли.
Рятували й рідні з донського боку, де такого голоду не було. Дядько одного з оповідачів підкуповував горілкою і тютюном червоноармійців на межі й залишав для родини торбу з харчами в крайній хаті. А родичі Павла Шапошнікова з Москви надсилали йому валянки, набиті крупою, бо посилки з продуктами не приймали.
Серед свідчень є й таке. Петро Погребняк, 1892 року народження, розповідав про свою небогу Нилку. Її, ще живу, вкинули в траншею з померлими. Дівчинка отямилася, вибралася з ями і, лежачи в бур’янах на розпухлому животі, вигризала молоду кропиву до самої землі. Потім дійшла до родичів і вижила.
Комсомольська активістка Христя, яка вчила колгоспників грамоти, теж злягла від голоду. Перед смертю до неї прийшли з району вручити грамоту і значок за роботу.
“Вона їм і каже: ви б краще в цю бумажку сухарика мені загорнули. І стала просити, щоб хоч перед смертю пояснили, що ж це робиться і з чийого наказу так над людьми знущаються. А вони швиденько розвернулися і з хати”, — розповідала оповідачка.
За словами селян, які пережили ті роки, у Бараниківці від голоду вимерла приблизно четвертина людей, а в сусідніх Зелеківці й Злодіївці ще більше.
Пам’ять, яку не встигли поховати
Після голоду прийшли нові втрати: арешти 1937 року, війна і голод 1946–1947 років. Вуста Євтушенко, яка народилася 1900 року, у 1970-х зібрала родину на поминальний обід за всіма рідними, похованими “не по-божому”: загиблими в громадянську, у колективізацію і голод, зниклими безвісти на війні.
“Оце з нашого роду від голодовки й донині троюрідна сестра Палажка перша померла від старості. І поховали її першу по-божому, як годиться”, — казала вона.
Віра Аннусова пояснює, що цією книгою хотіла повернути людям правду, яку десятиліттями замовчували. Електронну версію книги було викладено у вільний доступ на сайті Науково-технічної бібліотеки НТУ «Дніпровська політехніка».
Цей матеріал став можливим за підтримки програми SAFE (раніше “Голоси України”), що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. SAFE реалізується у рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
