Весільні обряди, костюми та пісні — це той народний скарб, який більше за інші зберігся у традиціях мешканців Волноваського району. Про те, як святкував весілля та які пісні співав наш народ, на сторінках газети "Громада.Схід", розповіла краєзнавиця та керівниця народного фольклористичного пошуково-дослідницького гурту “Заграйярочка”, Ірина Крюченко.
“Я народилася у селі Малинівка Волноваського району. У 70-х роках у своєму дитинстві (на той момент мені було дев'ять років) я мала нагоду бути присутньою на традиційному весіллі — виходила заміж моя старша сестра Людмила. Я пам'ятаю, як наша мати покликала коровайниць. Вони сиділи за великим дубовим столом біля української пічки, місили тісто на весільний коровай та співали пісні. Я також мотала весільні шишки. Потім вони випікали цей коровай. Мені здавалося, що такі традиції звичні, що так і має бути.
Вже тоді люди масово не ходили у традиційних українських костюмах, але культуру берегли. Щоб запросити гостей на весілля, моя сестричка ходила по хатах зі своїми дружками. А моя сусідка, тітка Люся, яка виходила заміж на п'ятнадцять років раніше, кликала родичів з сусіднього села, їдучи з дружками на бричці та співаючи традиційні пісні. Весільні обрядові пісні співали в нашому краї ще з 50-х - 60-х років”, - розповіла Ірина Крюченко.
Фото з весільним поїздом з музейного архіву Валер'янівки
Більш детально вивчати культуру волноваського краю пані Ірина розпочала під час роботи у Златоустівському Будинку культури. За словами жінки, вона неймовірно закохалася в народні обряди та пісні. Щоб перевірити чи дійсно наш край такий багатий на весільні традиції, вона почала звертатися до носіїв культури — старожилів сільської місцевості Волноваського краю. Вона стала засновницею творчої групи, з якою вони по крупицях збирали знання під час тематичних експедицій з 2004 по 2017 роки. Всі зібрані матеріали жінка дбайливо вклала у свою книгу “Звила собі Галочка віночок”. По одному примірнику вона подарувала в кожен музей Волноваського району.
Дозвілля сільської молоді
Парубки й дівчата знайомились переважно в теплу пору року “на вулиці”. Починалися “вулиці” традиційно дівочим співом. А потім музиками до них приходили парубки та починали грати й танцювати. Як не було музик, танцювали просто - “під язик”.
Звичайно парубок і дівчина одружувалися після тривалого знайомства, за згодою батьків. Шлюбні пари були з того ж самого, або, зрідка, з сусіднього села.
"Вулиці". Фото з архіву Ірини Крюченко
Попереднє розвідування щодо згоди на сватання
Запити — попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів запитати про згоду на сватання.
Обряд згоди молодої на шлюб - “сватання”
Сватати дівчину “свати” або так звані “старости” вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Мати нареченого перев'язувала старостів рушниками через одно плече, давала їм пляшку горілки, хліб, який сама випікала з думками про вдале сватовство, загорнутий у рушник.
Зайшовши в хату з хлібом у руках, перехрестившись три рази перед образами, вклонившись до пояса та привітавшись, старости починають традиційну розмову про мисливців, що потрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, які дізнаються про товар, тощо. Потім кликали дівчину й запитували її згоди на шлюб. Дівчина під час цієї розмови дуже соромилась, колупаючи грубу або піч. Відповідь нареченої була обов'язковою та вирішальною.
Якщо дівчина погоджувалась йти під вінець, до хати кликали нареченого, який до згоди дівчини стояв за дверима. Старости клали хлібину з рушником на стіл та просили молоду перерізати її навпіл. Взявши дві половинки хліба в руки говорили: “Все, Марусю, відрізана ти скиба від хліба…”, тобто скоро вона піде від своїх батьків на завжди жити у чужу домівку.
А як у батьків був сумнів щодо весілля, то вони самі віддавали небажаним старостам їх хліб і казали: “У нас нєвєста ще не готова!” А дівчина виносила їм гарбуза.
Обряд демонстрації добробуту - “оглядини”
Після сватання, батьки нареченої знайомилися з родиною сватів і майбутнього зятя, їхнім господарством, умовами, в яких доведеться жити дочці. Домовившись про все, що стосується весілля, вони розважалися, пригощалися і в цей же день могли запросити сватів до себе, щоб ближче познайомитися та продемонструвати сватам свій добробут.
Обряд закріплення згоди на шлюб - “заручини”
На заручинах обов'язковим елементом був перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками для закріплення остаточної згоди на шлюб та прилюдного оголошення весілля.
Обряд дівочих запросин на весілля
У більшості сіл Волноваського району запросини проходили у четвер або п'ятницю, що передувала весіллю. Молода ходила з дружками селом у святковому етнічному одязі, підперезаною рушником. Замість весільного вінка, голову прикрашали різнокольорові стрічки, поверх яких одягалась біла хустка, що означала перехід від дівоцтва в жіноцтво. А в деяких селах наречена одягала звичайний дівочий віночок з паперових різнокольорових квітів, або плели вінець з барвінку. Обов'язковою прикрасою нареченої також була нагрудна біла воскова квітка зі стрічками, яку чіпляли з правої сторони, що означало скоре одруження. А у дружок були червоні або рожеві нагрудні паперові квітки з лівої сторони, як символ дівування.
Дружок у молодої повинна була бути парна кількість. Рідну сестру неможна було брати в дружки, бо вважалось, що це погана прикмета, бо та може замуж не вийти. Серед дружок обиралась головна дружка, яка мала свої обов'язки: носити в торбинці весільне печиво (шишки - як символ запросин на весілля), заходити разом з нареченою до хати родичів та бути свідком запросин. Ідучи селом, дружки співали обрядових пісень, ніби прощаючись з подругою, яка виходила заміж.
"Весілля". Фото з ІІ районного відкритого фестивалю української традиційної культури "Світовид"
Дівчата йшли спочатку до хрещених батьків, потім вже до інших родичів та на останок — до свекрухи.
Наречена у свекрів вклонялась тричі, клала на край стола шишку, розмовляючи слова: “Мама й тато просять Вас прийти на хліб-сіль на свайбу”. Свекруха зі свекром дякували та обмінювалися шишками. Свекруха пригощала дівчат пирогами, вони їх ховали в торбинки, а потім на вулиці їли. По дорозі співаючи, поверталися до молодої додому.
Батьки молодої щедро пригощали дівчат, після чого вони розходилися по домівках.
Обряд парубочих запросин на весілля
Такого ж обряду запрошування гостей дотримувались й молодий з боярами. Найкращий товариш молодого виконував функції старшого боярина. Хлопці могли запрошувати гостей як пішки, так і на конях.
Молодий був одягнений у святкову сорочку. На голову обов'язково одягали картуз з червоною квіткою. У бояр з лівого боку були одягнені з лівого боку рожеві квіточки, у молодого — з правого боку біла воскова квітка, а на правій руці — рушник або червона хустка, яку пов'язала наречена ще на сватанні.
Обряд випікання весільного печива, короваю, шишок, калачів, тощо
Вважалося, що вже сам процес випікання короваю мав чудодійну силу. Тому-то й пекли його шановані й щасливі в подружньому житті жінки-коровайниці. Вони приносили із собою муку, яйця, масло, а іноді й цукор. А керувала усім процесом головна кухарка (Хватьмарша). Випікали коровай одночасно у хаті молодого та молодої та обов’язково з примовками та піснями, оспівуючи долю молодятам.
"Коровайниці". Фото з ІІ районного відкритого фестивалю української традиційної культури "Світовид"
В кожному селі Волноваського району були свої особливості випікання весільного печива, свої форми та прикраси (зазвичай прикрашали квітами та пташками), але важливо було для всіх, щоб коровай був високим і рум'яним, тріснутим та не впалим.
Випікався коровай впродовж двох годин. Під час випікання в хаті зберігалась повна тиша.
Під час випікання короваю ліпили шишки та солодкий хліб, який в нас називали “Дивень”.
Навколо спеченого короваю виплітали вінок з зеленого барвінку, а зверху прикрашали калиною як символ вірності та любові.
Обряд приготування весільного посагу
Посаг — це придане. Він складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то її виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.
Траплялося, дівчина не встигла приготувати собі придане. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої.
Завершували готувати посаг у передостанній день весілля, тобто перед дівич-вечором. На посаг нареченої приходили подивитись сусіди та всі охочі односельці.
Дівич-вечір
Обряд прощання молодої з дівуванням починався з того, що у післяобідній час до неї приходили дружки та просили у матері благословення нареченій змивати голову, а потім вбирати косу. Мати з головною дружкою змивали нареченій голову, а потім дружка утирала молодій волосся спеціальним новим рушником, який так і називався, “утирач”.
Потім мати вичісувала нареченій волосся, дружки співали, а молода — плакала. Потім дружки заплітали молодій косу, прикрашали її стрічками. Також традиційно в цей день прикрашали “Гільце” - символ дівочої краси та цноти. Ламали гілку з дерева, яке росло на подвір'ї, обкручували її в тісті, запікали, прикрашали смаколиками та встромляли у високу хлібину або посудину з зерном. (Таке ж “Гільце” виготовляли й в хаті молодого.)
"Прикрашають Гільце". Фото з ІІ районного відкритого фестивалю української традиційної культури "Світовид"
Потім дружки сідали за стіл та виробляли весільний вінок, оздоблюючи його готовими прикрасами із воску. Кожен колір у віночку мав своє значення: блакитний — побачення, рожевий — це любов, зелений — здоров'я, тощо. Повністю білого кольору віночок робили для сироти, без матінки та батька. Якщо напівсирота — квіти білі з рожевою серединкою. Якщо наречена не сирота — квіти рожеві з білим краєчком. Також віночок нареченої прикрашали крапельками, які називали “слізками”, бо наречена під час весілля повинна була плакати. Наречена під час весілля плакала за своїм дівуванням, бо вона більше не піде на вечорниці, бо більше не поспіває з подружками пісень, бо в неї з'являється хазяйство, діти, чоловік, вона плакала, що йде з батьківського дому і зможе дуже рідко відвідувати своїх батьків. Казали, що чим більше плакатиме наречена на весіллі, тим щасливішим буде в неї життя. Але люди на весіллі навіть її не заспокоювали, бо такі традиції, бо так потрібно. Віночок потім зберігали навколо ікони та вважали, що він зберігає сім'ю.
Парубочий підвесілок
Під час Парубочого підвесілку, молодий і всі його бояри просили благословення на одруження у сватів, батьків та всіх присутніх. Молодий цілував ікони та низенько батькам вклонявся. Потім за стіл запрошували та влаштовували жартівливі сцени.
У цей вечір також відбувався обряд “обмін подарунками”. Тобто після парубочого підвесілку, що проходив в домі нареченого, молодий з боярами приходив в дім нареченої з подарунками. Наприклад, майбутній дружині він міг подарувати хустинку, сестрам нареченої — намисто, батькові — табакерку, а тещі — чоботи. Дарунок тещі мав особливе значення, бо вважалося, що у такий спосіб зять “протоптує” доріжку в будинок тещі, сподівається побудувати з нею хороші відносини.
Вечоринки
Спільне передвесільне молодіжне гуляння називали “вечоринками”. Батьки молодої накривали стіл, а парубки приносили із собою випивку. Всі пригощалися, співали веселих пісень, а десь о 23 годині розходилися по домівках.
День весілля - “Свайба”
День весілля складався з таких частин:
- Урочисте одягання молодого та молодої у весільне вбрання;
- Обряд розплітання коси;
- Обряд викупу нареченої (викуп дороги, викуп воріт, викуп нареченої у дружок);
- Обряд благословення на вінчання молодих;
- Вінчання;
- Обряд зустрічі наречених в домі молодої;
- Обряд посаду молодих та частування гостей в домі молодої;
- Обряд обдарування;
- Обряд розподілу короваю;
- Обряд покривання молодої;
- Обряд від'їзду молодої до нареченого;
- Обряд переходу молодих через вогонь, біля двору молодого;
- Зустріч наречених в домі молодого;
- Посад молодих;
- Обряд покривання голови молодої в домі нареченого;
- Обряд шлюбної ночі.
Особливої уваги варті весільні костюми та обряд розплітання коси:
Раніше на голову молодій, дружки вплітали кольорові стрічки, яких нараховувалося до двохсот. Центральна, червона, стрічка була вишитою. Пізніше поверх стрічок одягали довгу фату з марлі. Потім просили матір одягти дочці вінок. Мати підходила, цілувала доньку, брала з її рук віночка і одягала поверх хустки укладаючи його по краю розшитого білим бондом обручка. Після чого молода плакала і цілувала материні руки. Далі дружки співаючи продовжували укладати та прив'язувати під стрічками віночка самостійно. Доброю прикметою було для дівчат встигнути сісти першою на стілець, де сиділа наречена. Кому пощастить попередити своїх подружок, та і вийде заміж наступною.
В нашому регіоні частіше сорочки вишивали квітами, і найчастіше червоними та чорними нитками. На вінчальній сорочці, дівчина вишивала чимало узорів гладдю або хрестиком. Барвистість мала оберегти молоду “Від зглазу та зурочин”. Вінчальну сорочку зберігали протягом усього життя, зодягаючи її лише на великі свята. Не рідко такий одяг передавався у спадок дочкам або онучкам.
Верхній одяг нареченої в нашій місцевості складався з бавовняної, однотонно-темної, широкої та довгої спідниці. На талії спідницю шили великими складами. По низу пришивали одну, або дві широкі смуги з чорної бархатистої тканини. На спідницю зодягали фартух з вибіленого тонкого полотна на якому пришивалась вибита прошва, а над прошвою вишивали 1 або 3 безкінечника. Поверх сорочки зодягали керсетку з однотонної фарбованої темної бавовняної тканини. У кожному селі були свої варіанти керсеток. Молоду обов'язково поверх керсетки, або під керсетку, замість крайки (пояса), оперізували весільним рушником, його називали — Кролевецький рушник (такі рушники виробляли на фабриці у Кролевці), тому що була така мода, й заможні панянки його купували, щоб показати свій заможний статус. Деякі дівчата вишивали такий рушник самостійно, бо не мали грошей його купити. На ноги взували чорні або червоні сап'янові чоботи. Шию прикрашали намистом.
Тепер традиції та культуру рідного краю Ірина Крюченко відроджує разом зі своїм народним фольклористичним пошуково-дослідницьким гуртом “Заграйярочка”.
