Мама, яка місяцями, а то і роками, чекала сина/доньку з полону, хоче надолужити все одразу: нагодувати, вкутати, розпитати, захистити від усього світу. А він/вона відсторонюється, дратується і на кожне “як ти?” відповідає мовчанням. Практикуючий військовий психолог Олександр Гоменюк розповів Волноваха.City, чому материнська любов після полону може сприйматися як тиск, як знайти для неї правильну дозу і що може зробити той/та, хто повернувся, щоб не поранити маму у відповідь.
Вона теж пройшла своє пекло
Жінка, яка чекала свою дитину з полону, прожила місяці, а часом і роки невизначеності. Вона шукала інформацію, телефонувала на гарячі лінії, писала звернення, прокидалася вночі від кожного сповіщення.
“Мати, яка чекала сина чи доньку з полону, пройшла своє пекло. Вона молилася, вона старіла від тривоги. І коли дитина нарешті вдома, їй хочеться обійняти, залікувати рани поцілунками, закрити собою від усього світу”, — говорить психолог.
Проте, наголошує він, ту дитину, яку мама колись проводжала, вона вже не зустріне. Повернулася доросла людина, воїн або воїтелька, яка бачила те, чого не мала б бачити жодна людина.
“Це не означає, що дитина стала чужою. Це означає, що з нею треба знайомитися заново. Без поспіху”, — пояснює Олександр.
Чому турбота звучить як тиск
Як приклад психолог описує можливу сцену перших тижнів після повернення:
"Мама накриває стіл так, ніби чекає десятьох гостей. Щогодини пропонує поїсти, перепитує, чи не холодно, приносить ковдру. А син/донька виходить із кухні, грюкнувши дверима. Мама плаче в сусідній кімнаті й не розуміє, що зробила не так.
Нічого поганого вона не зробила. Просто в полоні людину контролювали двадцять чотири години на добу: коли їсти, коли спати, куди дивитися. І тепер навіть добру, щиру опіку тіло сприймає як ще один контроль. Бажання нагодувати й вкутати викликає роздратування, а постійне ‘як ти?’ звучить як допит”.
До цього додаються наслідки полону, які рідні часто сприймають як байдужість. Людина може слухати маму й не запам'ятовувати сказане, бо мозок відвик обробляти багато інформації. Може пообіцяти зателефонувати за п'ять хвилин і подзвонити через дві години, бо в неволі час втратив сенс. Може розгубитися в супермаркеті, де забагато звуків, світла і людей.
“Це не неповага до матері. Це нервова система, яка ще не повернулася з полону. Їй потрібні тижні, а часом і місяці, щоб знову навчитися жити в спокої”, — пояснює психолог.
"Дозована любов"
“Материнська любов — найсильніші ліки. Але зараз вони мають бути в правильній дозі”, — запевняє Олександр.
Що це означає на практиці? Насамперед дозволити доньці/синові самому визначати, коли і як підходити. Бути поруч, але не нависати. Не ображатися, якщо він/вона відсторонюється.
“Людина відштовхує не маму. Вона відштовхує біль, який ще в ній/ньому. Коли мати це розуміє, їй стає легше не брати його/її реакції на свій рахунок”, — каже психолог.
Найважливіша зміна стосується запитань. Замість “що з тобою там робили?” чи “тебе катували?” — “що тобі зараз потрібно?”. Перше запитання повертає людину в підвал, друге — у теперішнє, де в неї нарешті є право вибору.
Олександр пропонує матерям освоїти прийом, який називає “три фрази без вимог”. Їх можна сказати раз на день, не чекаючи відповіді:
- “Я бачу, що тобі важко”.
- “Я поруч”.
- “Я не тисну. Скажеш, коли захочеш”.
Так само працює запрошення замість наполягання. Не “сідай негайно їсти, ти ж зовсім не їси”, а “я зварила суп, якщо захочеш — приєднуйся”. Не будити сина/доньку вночі дотиком, а тихо назвати ім'я, якщо його/її мучить кошмар.
Окремо психолог говорить про передбачуваність. Якщо мама пообіцяла прийти о шостій, краще прийти о шостій. Якщо домовилися не питати про полон, не порушуйте домовленість навіть з найкращих намірів.
“Для людини, яка пройшла полон, дрібні порушені обіцянки звучать гучніше, ніж здається. Натомість виконані домовленості повільно повертають відчуття, що світ знову безпечний”, — пояснює він.
Якщо сьогодні не так, як учора
Ще одна річ, до якої варто бути готовою, — "емоційні гойдалки". Сьогодні син/донька сміється за вечерею, завтра цілий день мовчить у своїй кімнаті, а післязавтра зривається через дрібницю.
“Мами часто думають: учора ж було добре, значить, я щось зіпсувала. Ні. Внутрішній радар у людини після полону вмикається і вимикається без її згоди. Поганий день — це не вирок стосункам і не ваша провина. Ваша дитина не проти вас. Вона просто втомилася боротися з собою”, — каже Олександр.
Якщо ж роздратування переходить у крик, психолог радить не відповідати ні страхом, ні агресією, а спокійною твердістю: “Я бачу, що тобі зле. Я залишуся поруч. Але я не дозволю, щоб щоб на мене кричали”. На його думку, так мама захищає і себе, і сина/доньку, який/яка потім, ймовірно, соромитиметься зриву.
Тому, хто повернувся
Пан Олександр також поділився кількома спостереженнями з людьми, які пережили полон:
"Мама не розуміє, що таке ПТСР, але відчуває твій біль. Її питання — це не допит. Це єдиний спосіб бути поруч, який вона знає. Вона не вчилася в психологів, у неї не було інструкцій. Вона просто дуже довго боялася тебе втратити”.
Він радить не мовчати та не зачинятися, а знайти кілька простих слів, які пояснять маминому серцю те, що не пояснить жодна лекція. Наприклад: “Мамо, мені важко говорити про це. Але я радий/рада, що ти поруч”.
Тим, кому важко з надмірною опікою, психолог пропонує не відштовхувати, а скеровувати. Сказати, що саме допомагає:
“Мені легше, коли ми просто разом дивимося телевізор і не розмовляємо”. Або: “Мені потрібна година тиші ввечері, це не через тебе”.
“Коли людина називає свою потребу вголос, мама перестає гадати. А материнська тривога здебільшого росте саме з невідомості”, — пояснює він.
Спільна справа замість розмов
Часом найкраща розмова — та, у якій майже немає слів. Психолог посилається на досвід, який застосовують у роботі з ветеранами за кордоном: спільні дії об'єднують краще, ніж запитання.
"Приготувати разом вареники. Полагодити паркан. Перебрати старі дитячі фото. Посадити дерево біля будинку. Коли руки зайняті спільною справою, психологічний тиск зникає. І часто саме тоді, між іншим, людина раптом каже щось важливе. Головне — не накидатися з уточненнями, а просто слухати”, — каже Олександр.
Є й дуже практична сфера, де мамина енергія стає незамінною, — документи. Після полону на людину звалюється чимало завдань: відновлення паперів, медичні комісії, оформлення виплат тощо. Для виснаженої психіки черги й кабінети можуть стати ще однією травмою.
“Мама може стати тією довіреною особою, яка візьме на себе частину походів, дзвінків і збирання довідок. Це турбота, яка не тисне, а реально знімає вантаж. І син/донька це відчує”, — радить психолог. Утім, додає він, будь-яку допомогу краще спершу запропонувати та узгодити, а не робити за спиною.
Хто подбає про маму
Про себе матері зазвичай думають в останню чергу. А даремно, наголошує Олександр Гоменюк.
“Бути поруч із людиною після полону — це теж фронт. Мама має право на власні емоції, на втому, на сльози і на підтримку. Якщо вона вигорить, синові/доньці не стане легше”, — каже він.
Психолог радить матерям не соромитися звертатися до фахівців, шукати групи підтримки для родин тих, хто повернувся з полону, і берегти хоча б невеликий простір для себе: прогулянку, розмову з подругою, годину без тривожних думок.
Якщо ж мама помічає, що син/донька тижнями не виходить із дому, щодня п'є, говорить про смерть як про полегшення або його/її стан не покращується понад три місяці, не варто чекати, а звернутися по допомогу до фахівця з досвідом роботи з травмою.
Куди звертатися: Лінія психологічної підтримки для ветеранів — 0 800 505 217; лінія підтримки Veteran Hub — 067 348 28 68 (для ветеранів, колишніх полонених та їхніх родин).
“Не намагайтеся повернути ту людину, яку проводжали. Познайомтеся з чоловіком/жінкою, яка повернулася. Він/вона змінився/змінилася, але це не означає, що став/стала гіршою. І ваш новий зв'язок, який пройде крізь біль і правду, може виявитися навіть глибшим, ніж був”, — підсумовує Олександр Гоменюк.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
