Чи втратить Україна суверенітет після вступу до ЄС? Чи скуплять іноземці українську землю, чи зникне гривня і чи витримає малий бізнес конкуренцію? Ці запитання супроводжують європейську інтеграцію вже багато років. Для Волноваха.City в.о. директора Львівського регіонального відділення Асоціації міст України, тренер з євроінтеграції для журналістів Анатолій Шалаєв розібрав найпоширеніші побоювання щодо вступу до Євросоюзу та пояснив, які з них мають реальне підґрунтя, а які є міфами. (Далі — пряма мова)
Євросоюз, якого ми боїмося, і той, який існує насправді
— Ми хочемо до Європейського Союзу. Але водночас його боїмося. Бо раптом "Брюссель почне вирішувати за нас? А що буде з українською землею? Чи не закриються наші підприємства через конкуренцію? Чи не злетять ціни? І чи не доведеться відмовитися від гривні?"
Ці запитання я чую досить часто. І, на мою думку, вони цілком нормальні. Адже вступ до ЄС — це не просто новий прапорець біля назви України на карті Європи. Це зміни, які торкнуться економіки, бізнесу, державних установ і повсякденного життя.
Але тут важливо відділити реальні ризики від міфів, якими нас лякають роками.
Чи керуватиме нами Брюссель?
Почнімо з найбільшого страху — втрати суверенітету.
Часто можна почути: вступимо до ЄС, і всі важливі рішення за нас ухвалюватимуть у Брюсселі. Насправді Євросоюз працює інакше.
ЄС — це союз держав, які домовилися разом розв'язувати певні питання. Наприклад, торгівлю, конкуренцію, спільний ринок. Частину рішень ухвалюють більшістю голосів, а в особливо чутливих питаннях потрібна згода всіх країн.
Тобто так, після вступу Україна повинна буде дотримуватися спільних європейських правил. І не завжди зможе заблокувати рішення, яке їй не подобається. Але є й інший бік.
Сьогодні Україна вже змінює багато своїх законів відповідно до вимог ЄС, хоча ще не бере участі в ухваленні цих правил. Після вступу наші представники сидітимуть за столом, де ці рішення приймають.
І це принципова різниця: не просто виконувати правила, а мати можливість впливати на їх формування.
А українську землю іноземці не скуплять?
Ще один дуже чутливий страх — українська земля.
І тут я б не радив заспокоювати людей словами «нічого не зміниться». Зміни будуть, але це не означає, що наступного дня після вступу іноземці масово скуповуватимуть українські чорноземи.
Сьогодні в Україні діють обмеження щодо купівлі сільськогосподарської землі іноземцями. А в ЄС працює принцип вільного руху капіталу, тому земельне питання доведеться окремо узгоджувати.
Проте Україна не перша країна, яка стикається з цією проблемою.
Польща свого часу отримала 12 років перехідного періоду для купівлі сільськогосподарських і лісових земель іноземцями. Інші країни Центральної та Східної Європи теж домовлялися про тимчасові обмеження.
І сьогодні держави ЄС можуть регулювати земельний ринок, зокрема для підтримки фермерських господарств і запобігання спекуляціям, хоча такі правила мають відповідати європейському законодавству.
Тому головне питання не в тому, чи прийдуть іноземці купувати землю. Головне — на яких умовах Україна відкриватиме свій ринок і чи зможе захистити власних фермерів. Саме для цього й існують перемовини про вступ. І саме тут українська влада повинна відстоювати наші інтереси.
Чи виживе український бізнес?
Ось тут страхи вже мають цілком реальне підґрунтя.
Уявімо невелику українську сироварню, пекарню чи фермерське господарство. Після вступу до ЄС виробникам доведеться працювати за спільними правилами. А це вимоги до безпеки продукції, обладнання, екології, маркування та контролю якості.
Для великого підприємства такі зміни можуть бути звичною частиною бізнесу. Для маленького виробника — серйозними витратами.
Але є і хороша новина.
Ці правила відкривають шлях на величезний європейський ринок. Підприємець, який навчився працювати за європейськими стандартами, отримує значно більше можливостей продавати свою продукцію.
До того ж Україна вже не перший рік торгує з ЄС у межах зони вільної торгівлі. Наш бізнес поступово адаптується до європейських вимог.
Тож питання не в тому, щоб заховати підприємців від конкуренції. Питання в тому, щоб допомогти їм підготуватися: доступними кредитами, грантами, консультаціями, навчанням і перехідними періодами там, де вони потрібні.
Бо без такої підтримки великі компанії справді можуть отримати більше вигоди від вступу, ніж малі.
А ціни? Вони ж стануть європейськими!
Мабуть, це один із найбільш побутових страхів. Людина дивиться на ціни в Німеччині чи Франції й думає: якщо ми вступимо до ЄС, то й у нас усе стільки коштуватиме. Але в Німеччині й зарплати зовсім інші.
Вони залежать від багатьох речей: вартості енергії, податків, виробництва, транспорту, конкуренції, зарплат та інфляції.
Так, певні товари й послуги можуть подорожчати через нові стандарти або зміну умов виробництва. Але конкуренція та доступ до ширшого ринку можуть діяти й в протилежному напрямку. Тому було б нечесно обіцяти, що після вступу нічого не подорожчає. Але так само неправильно лякати людей неминучим ціновим шоком.
Для нас значно важливіше інше: чи зростатимуть українські зарплати, продуктивність економіки та купівельна спроможність людей.
Бо європейський рівень життя — це не лише європейські ціни.
Чи доведеться відмовитися від гривні?
Ні, наступного дня після вступу гривня нікуди не зникне. І це не припущення, а досвід інших країн.
Польща вступила до ЄС ще у 2004 році й досі користується злотим. Чехія має крону, Угорщина — форинт, Румунія — лей.
Хорватія стала членом ЄС у 2013 році, але запровадила євро лише у 2023-му. Болгарія перейшла на євро 1 січня 2026 року.
Річ у тому, що нові держави-члени мають у майбутньому запровадити спільну валюту, але для цього потрібно виконати низку економічних умов. І жодної автоматичної дати переходу немає. До того ж євро має як переваги, так і ризики.
Бізнесу стає простіше торгувати без витрат на обмін валют. Але держава втрачає можливість самостійно керувати власною монетарною політикою. Тому поспішати з євро лише заради красивого символу європейської інтеграції точно не варто. Спочатку має бути готова економіка.
Чи не втратимо ми свою культуру?
Мені здається, це один із найдивніших страхів. Подивімося на Польщу, Литву, Ірландію чи Хорватію. Хіба вони стали менш польськими, литовськими чи ірландськими після вступу до ЄС? Вони зберегли свої мови, традиції, свята, історію та культурні особливості.
Європейський Союз не вимагає від держав відмовлятися від національної ідентичності. Навпаки, повага до неї закріплена в європейських договорах.
Інша справа — спільні принципи: демократія, права людини, верховенство права, захист меншин. Їх повинні дотримуватися всі держави-члени.
Але я не бачу жодної суперечності між тим, щоб залишатися українцями й бути частиною Європейського Союзу. Навпаки, це можливість зробити українську культуру ще помітнішою в Європі.
А хто залишиться працювати в Україні?
Ось ще один ризик, який не варто недооцінювати. Після вступу до ЄС українці отримають ширші можливості для життя й роботи в інших європейських країнах. Щоправда, у таких випадках можуть діяти тимчасові обмеження на доступ до ринків праці.
Досвід Польщі, Румунії та країн Балтії показує, що після вступу частина населення справді виїжджала працювати за кордон. Але в Україні ситуація особлива. Через війну мільйони наших громадян уже опинилися за межами країни. І тепер питання навіть не стільки в тому, чи поїдуть люди після вступу до ЄС, скільки в тому, чи повернуться ті, хто вже виїхав.
А для цього потрібні не гасла, а дуже конкретні речі: безпека, робочі місця, достойні зарплати, житло, якісна освіта й медицина. Євросоюз може допомогти створити умови для економічного розвитку. Але зробити Україну країною, до якої хочеться повертатися, повинні насамперед ми самі.
А що з переговорами? Коли вже вступимо?
Тут теж важливо не плутати політичні заяви з реальною роботою.
Станом на 9 жовтня 2026 року Україна офіційно відкрила два з шести переговорних кластерів.
Перший — «Основи вступу» — відкрили 15 червня. Він стосується найважливішого: судів, боротьби з корупцією, демократії та державного управління. Другий — «Зовнішні відносини» — відкрили 14 липня.
Наступні кроки заплановані на 13 жовтня: тоді очікують відкриття кластерів «Внутрішній ринок» і «Конкурентоспроможність та інклюзивне зростання». Але політичні домовленості ще не означають формального рішення. Угорщина пов'язує своє погодження з ухваленням Україною змін до закону «Про освіту» щодо навчання мовами національних меншин.
Та я б звернув увагу на інше. Відкрити переговорний кластер — це приблизно як відкрити підручник перед іспитом. Це ще не означає, що іспит складено. Потрібно ухвалити закони, навчитися їх виконувати, змінити роботу державних установ. І найголовніше — зробити так, щоб ці зміни відчували громадяни.
Бо можна написати чудовий закон про незалежність судів. Але якщо людина не може домогтися справедливості в суді, то яка їй користь від такого закону?
І тут ми підходимо, на мою думку, до найважливішого питання європейської інтеграції. Найдорожче нам обійдеться не вступ, а зміни всередині країни.
Ми часто говоримо про те, що отримаємо від Євросоюзу: гроші, інвестиції, нові ринки, можливості для бізнесу. Але значно рідше запитуємо себе: що доведеться змінити нам самим?
Незалежні суди, ефективна боротьба з корупцією, прозорі державні закупівлі, чесна конкуренція, сучасні екологічні стандарти — усе це потребує грошей, часу і, що найскладніше, політичної волі.
Причому зміни стосуватимуться не лише міністерств у Києві. Місцевим громадам доведеться краще планувати розвиток, готувати якісні проєкти, управляти фінансами, модернізувати комунальну інфраструктуру, працювати за новими правилами.
І тут є ще один важливий момент. Доступ до європейських коштів не означає, що гроші просто роздаватимуть усім охочим. Потрібні підготовлені проєкти, фахівці, співфінансування там, де воно передбачене, та здатність правильно використовувати отримані ресурси.
Тому багатша громада, яка має досвід і кваліфікованих працівників, може виявитися краще підготовленою до нових можливостей, ніж невелика громада, якій бракує людей і грошей.
Саме про це варто думати вже сьогодні.
Адже європейська інтеграція — це не тільки переговори між Києвом і Брюсселем. Це ще й питання того, наскільки готові до змін наші міста, села, підприємства та державні установи.
То чого нам насправді боятися?
Я б не боявся ні втрати української ідентичності, ні зникнення гривні наступного ранку після вступу, ні «чужої влади» замість українського уряду. А от недостатньої підготовки справді варто остерігатися: коли малий бізнес залишається сам на сам із дорогими вимогами, невеликі громади не мають ресурсів навіть на підготовку проєктів, а люди їдуть, бо вдома для них не створили умов.
Європа не зробить нашу домашню роботу за нас.
Європейський Союз дає країнам спільні правила, великий ринок, інструменти підтримки й можливість впливати на рішення, які визначають майбутнє Європи.
Але він не може замість нас побороти корупцію, реформувати судову систему, створити конкурентоспроможний бізнес чи переконати українців повертатися додому. Це наша робота.
І тому я переконаний: сьогодні головне запитання не в тому, чи втратимо ми щось українське після вступу до Євросоюзу. Головне — чи зможемо ми використати вступ для того, щоб побудувати Україну, у якій самим захочеться жити.
Бо європейська інтеграція — це не про те, щоб стати кимось іншим. Це про можливість залишатися українцями, але жити в державі, де правила працюють, права захищені, а майбутнє не залежить від того, кого ти знаєш і до кого можеш додзвонитися.
І ось заради цього справді варто працювати.
