Мешканка Волновахи розповіла свою історію війни для видання “Нова доба”. Раніше ми публікували схожу історію, але тут є нові свідчення, які показують звірства окупантів у Волновасі, про які раніше було невідомо (Далі — пряма мова).
24 лютого. Спогади про початок війни
– О шостій ранку 24 лютого ми прокинулися не від будильника. Це був вибух. Дуже потужний. З боку залізниці. Вона недалеко від нашого дому. Удар був настільки сильний, що задрижав весь дім. Вікна, на щастя, вціліли. Думаю, тоді це був випадковий “приліт”, бо обстрілювали Новотроїцьке. При чому просто шалено. Це населений пункт за 30 кілометрів від нас. На той момент там проходив умовний кордон між “днр” і нами.
В цей день чоловік пішов на роботу. Але скоро повернувся. Їх відпустили, але сказали лишатися постійно на зв’язку. Чоловік у мене працював на відновлювальному потягові. Якби десь сталася аварія, чи поїзд зійшов з рейок, то він мав їхати і підіймати локомотив та вагони.
Також у нас з чоловіком була невелика власна справа — інтернетом займалися. До нас прийшли хлопці, які монтують і налаштовують техніку. Ми обговорили ситуацію, намагалися якось спланувати подальшу роботу. Потім розійшлися. Увечері ми почали чути прильоти. Хоча ще не могли зрозуміти, звідки саме і куди прилітало. Потім заїхала сестра за племінницею. Вона часто залишає малу в нас, коли їде на роботу. Ми домовилися, що зранку вона як завжди завезе дитину. А о 22.00 вона зателефонувала і сказала, що плани змінилися. Її терміново викликають на роботу і треба залишити дитину на ніч. Я, звісно, погодилася.
25 лютого. Перші жертви
О дев’ятій ранку знову зателефонувала сестра. Була стурбована. Сказала: “Терміново збирай дитину. Щойно прилетіло по хлібозаводу. Він поряд біля нашої установи. Нам сказали вивозити родини з міста”. Вона приїхала, забрала доньку і поїхала. Ми лишилися.
Після обіду почалися перші прицільні обстріли. Вже не випадкові. Мої рідні постраждали одними з перших. Прилетіло у двоповерховий багатоквартирний будинок, в якому жила мама. В її квартирі від вибухової хвилі відірвався і впав балкон. Вікна повилітали в усьому домі. Були руйнування скрізь.
Найсумніше, що мамин дім попав під атаку через когось з місцевих, хто наводив ворожі гради. Річ у тому, що неподалік від цього будинку був лісорозплідник, у якому деякий час знаходилися українські військові. Про це знали лише місцеві. Зрадник теж знав. Росіяни той розплідник потім повністю знищили. Не просто градами. З літаків бомбили. Це було дуже страшно. Літаки летіли дуже низько, з них вилітали бомби, а потім були вибухи. Гуркіт стояв такий, що передати неможливо.
25 лютого ми ховалися в підвалі, бо коли почалися постійні обстріли, ми зрозуміли, що лишатися вдома смертельно небезпечно. Тоді ще в нас був інтернет, світло. Люди викладали в мережу відео прильотів. Це було жахливо. Зрештою мій чоловік, сказав: “Це надовго. Будемо готувати підвал”. Він був не під домом, окремо у дворі, щоб не привалило. Ми спустили туди запас води, акумулятор, зробили настил, позастеляли. Я зателефонувала брату з невісткою. Вони взяли документи, найцінніші речі та прийшли до нас. До вечора 25-го ми вже переселилися в підвал.
26 - 28 лютого. Сильні обстріли
26-го, зранку, десь о 9-ій щось перебили й місто лишилося без живлення. Потім обстріл трохи стих. Ми запустили генератор, приготували їжі на кілька днів наперед. З 6-ої вечора і до ранку не вщухали гради. Обстріл був надзвичайно потужний. Вийти зі сховища просто не можна було. Навіть стіни підвалу вібрували від деяких ударів. Це тривало до ранку. Потім трохи затихло. Чоловік поліз на дах, щоб зловити зв’язок. В першу чергу ми мали заспокоїти дітей (Ред. - на той момент діти перебували у Бердянську) і повідомити їх, що ми живі, здорові й в безпечному місці.
27-го та 28-го була така жесть, що не передати. Обстріли були такі, що на вулицю не можна було вийти. Ми навіть уночі не могли спати. Здавалося, що наш підвал в епіцентрі бурі. Не просто гуркотіло, під нами двиготіла земля. Якщо до цього ми могли визначати, хоч звідки летіло, то зараз здавалося, що вибухає скрізь. А потім раптово задзвонив телефон. Зв’язок з’явився. Телефонувала сестра. Та, що виїхала з донькою на початку обстрілів. Каже: “Волноваха вже повна денеерівцями. ЗСУ не контролюють місто. Швидко збирайтеся, поки є можливість виїхати. Наші домовилися про зелений коридор”. Легко їй було казати. А ми не могли з підвалу вилізти.
Волноваха. Березень 2022Фото: російські ЗМІ
Тоді ми думали, що відбувається перестрілка між нашими військами та російськими. Але потім, коли вже з’явився зв’язок і ми змогли зідзвонюватися зі знайомими з навколишніх сіл, то зрозуміли, що ЗСУ в цьому участі не брали. Волноваху просто розстрілювали нападники. Мабуть, вони вважали, що таким чином атакують українські війська. Але вони просто розбивали місто.
Потім, коли обстріли трохи стихли, зайшли вже й військові. Тільки не наші. Я бачила їхню техніку. Здається, це були БТРи. Три. Вони просто їздили по колу навколо нашого кварталу. Я так і не зрозуміла навіщо. Точніше два їздило, а один стояв захований під берізкою. Може, то була якась військова хитрість в російському стилі, я не знаю. Але це було дуже дивно і страшно. Нам сусід сказав. Він намагався пробратися в магазин під час того затишшя, але марно, бо магазин вже був розбитий. Ми теж вибралися з підвалу на кілька хвилин подихати. Але не надовго, бо потім знову почався обстріл.
Весна
1 березня цілий ранок не вщухало. Гепало так, неначе вони вирішили стерти місто з лиця землі. Потім раптово все затихло. Дуже страшно, але ми змушені були вийти. Закінчилася їжа. Дорослі могли б і так перебитися, але з нами були діти. Їм потрібно було приготувати щось гаряче.
Ми приготували їжу та затушили мангал — боялися, щоб дим не видав нас, бо вже чули, що можуть робити окупанти з цивільними. Тим більше, що серед нас були жінки та дівчатка. Двоє старших дітей сиділи скраю біля ляди. І раптом почалося щось жахливе — новий обстріл. Цього разу били зблизька і мінометами. Ми вже навчилися відрізняти їх від градів.
Волноваха. Березень 2022Фото: російські ЗМІ
Раптово в сховище просто закотився племінник. Потім він схопився і кинувся за сестрою. Затягнув її. Вона кричала: “Мені боляче, боляче!”. На щастя, в неї поранення були невеликі. Просто, перелякалася дуже. Потім в підвал заповзла дружина брата. Вона була вся в крові й напівпритомна. Я почала кричати: “Що з моїм чоловіком?”. Вона відповіла, що він присів, дуже голосно матюкається і проклинає росіян. Зараз, коли все вже трохи позаду, саме цей момент в мене викликає усмішку. Такий він, мій чоловік… Завжди в душі – воїн, хоча й не був військовим. Навіть під шаленим обстрілом, отримавши важкі поранення, він не стогнав, не плакав, він прагнув помсти ворогу.
Про його важкі поранення ми довідалися трохи згодом. Спочатку ми цього не знали. Почали надавати допомогу дружині брата. Зрізали з неї одяг, перебинтували рани, які були видно зовні.
“Зайчику, мені дуже холодно“
Я намагалася заспокоїти дітей. В цей момент почула голос брата. Як тільки він дізнався, що мій чоловік лишився зовні, то побіг за ним. А потім позвав мене. Перше, що почула, коли тихенько вилізла зі сховища, були чіткі, спокійні, рішучі накази брата: “Візьми себе в руки. Не кричи й не плач. Зараз це не потрібно. Твоєму чоловіку дуже погано. Я затягнув його в дім. Поклав на диван. Мені потрібна твоя допомога, щоб перебинтувати”.
Коли зайшла, думала, що знепритомнію. Чоловік був весь зранений. Груди біля серця були залиті кров’ю. Так само живіт, руки, ноги. Перше що подумала: “Боже, в нас же немає стільки бинтів!” Так, ми готувалися до найгіршого, мали аптечку, але ж ніхто не думав, що доведеться перемотувати все тіло. На щастя, брат вже знав, що робити. Ми почали розривати простирадла, рушники, щоб зупинити кров. А обстріл в цей час продовжувався.
Чоловік лежав на дивані. В нашій кімнаті. Там де велике вікно. Тому ми вирішили в першу чергу перетягнути його в кімнату нашого сина. Вона була більш захищена, бо не мала вікон. Потім почали обмотувати рани. Це було зробити складно. Мій чоловік – великий, сильний мужчина. А ще тоді я чи не вперше зрозуміла, що він ще й дуже важкий. Понад 130 кілограмів. Зрештою. З горем пополам нам вдалося його забинтувати. Він опритомнів. Подивився на мене і сказав якось по-дитячому: “Зайчику, мені дуже холодно. Рук не відчуваю. І ноги замерзли. Ти не можеш принести ще одну ковдру? А хоча ні… не треба. Не йди. Я не хочу лишатися сам”. Це було навіть страшніше за обстріли. Я його таким слабким ніколи раніше не бачила.
Я одягла його, наскільки це можна було зробити, щоб не зачіпати рани, замотала в ковдру. Тільки він все одно час від часу жалівся, що мерзне. Прийшов брат. Він ходив у сховище. Там справи були не кращі. Його дружина теж швидко втрачала кров. В нас не лишалося іншого вибору, як їхати в лікарню.
Лікарня
Спочатку ми планували поїхати на залізничну лікарню, адже мій чоловік працював на залізниці. Тільки зробити цього вже не можна було. Лікарню знищили. Ми зібрали документи, речі першої потреби, їжу, що залишилася і все, що було більш-менш цінним. За допомогою сусідів поклали в машину наших поранених, посадили дітей, маму стареньку. Все це робили під постійними обстрілами. По хаті переміщувалася переважно на колінах. Інколи доводилося лягати, коли по вікнах і стінах било уламками. Поки зібралися, у двір прилетіло і розірвалося дві міни. Одна застала мене надворі. Я почула гул, впала і закотилася під машину. Лежала і молилася: «Господи, тільки не по машині. Ми ж тоді не зможемо вибратися!” Бог почув, і ми змогли виїхати в районну лікарню.
Волноваха. Березень 2022Фото: російські ЗМІ
Ми не знали, чи вона ще ціла, але сподівалися, що там є хтось з лікарів. Доїхали до мосту. Нас зупинили військові. Спочатку дуже перелякалася, але потім дійшло – це ж наші! Вони не пустили нас на міст. По-перше, він був розбитий, а по-друге, за ним були вороги. Воїни запропонували забрати наших поранених у свою медичну машину, але ми відмовилися. Не хотіли розлучатися і боялися, що їх можуть атакувати вороги. Ми повісили на машину простирадла, поставили таблички з написом “Діти” і поїхали в лікарню, яку нам порадили військові, у Великій Новосілці.
“Зайчику, я тебе сильно люблю. Бережи дітей”
Там нас зустріли військові й провели до лікарні. Вони ж допомогли вивантажити чоловіка, бо він вже зовсім ослаб, а простирадла протекли кров’ю. Його відразу забрали в операційну. Сестру брата теж. Зранку повернули в палату. Коли я зайшла, був увесь перебинтований, але притомний. Лікарі сказали, що йому потрібні ще операції, бо вони не змогли вийняти з нього два уламки. Один був у животі, а ще один – під серцем. Надати більше допомоги вони не змогли, а точніше не встигли - 4 березня наші військові почали відходити. При відступі планували підривати мости. Наступного дня зранку нам порадили евакуюватися. Ми вирішили їхати своєю машиною. Їхали колонною - 5 “швидких” і ми. Всі були заповнені пораненими. Зрештою ми потрапили в Мирноград.
Тут було краще медичне обладнання. Лікарям вдалося провести складну операцію і витягти в чоловіка з живота осколок. Потім його почали готувати до нової операції, щоб витягнути рідину, яка набралася в грудях. Та найбільше лікарів непокоїло його серце. Воно було занадто велике, але чому, зрозуміти вони не могли.
Наступного дня ми побачили, що лікарі почали готувати бомбосховище в лікарні й зрозуміли, що потрібно знову евакуюватися. Вирішили відправитись в західні області. У нас там були друзі, які запросили до себе. По дорозі чоловікові стало зовсім погано. Ми зупинилися у Новоархангельську. Це за 40 кілометрів від Умані. Ми залишилися тут переночувати й зробити перев’язку, бо не хотіли їхати по темряві та під час комендантської години. Тут жила наша знайома, яка трохи раніше евакуювалася з Волновахи. Нас поселили в центрі допомоги ВПО, перев’язали, нагодували. Вже зібралися вкладатися спати. Раптом чоловікові стало погано. Він попросив викликати “швидку”. Слова лікаря після огляду шокували: “До ранку може не дожити! Їдьте у великий центр, де є якісніше обладнання. Там вам можуть допомогти”. І ми поїхали у Вінницю.
ВолновахаФото: novadoba
Майже відразу, коли медики оглянули чоловіка, було зрозуміло, що все дуже серйозно. Їх зібралося дуже багато. Вони переглядали записи, читали папери, які вже в нас були, оглядали його. Потім хтось випадково помітив, що ми сидимо в коридорі й сказав, що нам зараз краще зайнятися собою і відпочити. Ми так і зробили. Відвезли дітей, погодували та прилаштували на ніч. Зранку чоловіка перевели з Лікарні швидкої допомоги в Обласну клінічну лікарню імені Пирогова. Відразу в реанімацію. Аналізи показали, що в нього дуже високий рівень цукру в крові – 22. Це було дивно, бо він ніколи не мав проблем з цукром. Потім почав хаотично стрибати тиск і відмовили обидві нирки.
Після діалізу до мене підійшов анестезіолог і сказав прямо: “Він ще живий, але його тіло вже помирає. В нього всі показники на дуже низькому рівні. Він просто живий.” Його думку поділяти й хірурги. Вони довго радились, чи варто взагалі братися за операцію, але зрештою вирішили спробувати. Втім мені сказали відразу, щоб не чекала на чудо. А я все одно чекала. До останнього.
Це було в 5 годин вечора. Його навіть не перекладали на каталку, щоб зайвий раз не рухати. Повезли прямо на ліжку. Він був абсолютно свідомий. Весь обліплений дротами, трубочками. Посміхнувся мені й сказав: “Зайчику, я тебе сильно люблю. Бережи дітей”. Це були його останні слова.
Міни, якими росіяни обстрілювали Волноваху, були начинені отрутою
Операція тривала 5 годин. Лікарі робили все, що могли, але організм вже був знищений. Мені потім розповіли, що з легень дістали 700 грамів крові й стільки ж із серця. Ця кров була з гноєм. Були повністю зруйновані внутрішні органи, пошкоджені кровоносні судини, навіть руки від плечей і до пальців були такі, наче вигнилі зсередини. Я потім розмовляла з патологоанатомом. Він казав, що ще не бачив такого. Печінка і нирки були повністю білі, як в людини, яка отримала смертельну дозу отрути.
Згодом я згадала, що він постійно просив пити холодної води. У нього мерзли руки й ноги, але всередині все горіло. Він мав дуже сильний і здоровий організм, тому зміг довгий час боротися з осколками всередині себе. Якби не ця гидота, якою вони начинили міни, він зміг би видужати.
20 березня його не стало. Ми поховали його.
За що?
Тоді майже місяць чекали, доки діти вирвуться з окупованого Бердянська. Це довга і не менш жахлива історія. Вони й зараз не розказують всього, що пережили. Єдине, що кажуть: коли побачили український блок-пост, то вибігли з машини, цілували прапор і обіймали військових. А ще вони й досі сплять одягнуті.
Донька одягає на ніч білизну, штани, сорочку, кофту… Запитую: “Донечко, ми ж тут у відносній безпеці. Нам не доведеться схоплюватися і тікати кудись. Ти можеш розслабитись”. Каже: “Мамо, я все розумію, просто не можу заснути, якщо роздягнута. Я боюся, що знову почнуть вриватися в дім здоровенні бородаті мужики з ножами та автоматами, переривати все, шукати якісь “символи нацизму”, витріщатися брудними поглядами, чіплятися, погрожувати. Не хочу їх провокувати нічим. Краще я заховаю своє тіло одягом. Так безпечніше”. Вони досі мені не розповіли всієї правди про те, що пережили, і знаєте… Інколи бувають моменти, що я дуже боюся дізнатися цю правду.
В мене лише одне запитання до росіян — за що? Я жила в чудовому місті мого рідного Донбасу. Була успішною людиною, яка важко працювала все життя, щоб мати хорошу роботу, щасливу родину, відчувати тепло близьких людей поряд. За одну мить я втратила все. Чоловіка, дім, роботу. Фактично все! Навіщо? Від чого потрібно було мене звільняти? Від мого життя?
