Настоятель Храму Святого Миколая Чудотворця, ігумен Макарій, з позивним “Монах”, наразі очолює один з підрозділів територіальної оборони. Про війну, евакуацію та зраду чоловік розповів Суспільному.
“Якщо був вільний час, ми не сиділи, ми тренувалися”
Макарій став до лав ЗСУ у 2014-му, змінивши рясу монаха на військову форму. У 2016-му став настоятелем першого у Волновасі храму Української православної церкви. А 24 лютого 2020-го записався до лав територіальної оборони. (Далі — пряма мова)
— Коли вороги зайшли у Волноваху, вони цілили по храму. Розстріляли його впритул. Перший був зруйнований купол. Мені потім прислали повідомлення, що храм спалили, але спалили не просто. Занесли туди ніби поранених і загиблих бійців і спалили разом з ними. Коли ми зайдемо у Волноваху, ми зможемо перевірити (інформацію).
Я розумів, що війна буде. Насправді я до неї готувався. Парафіяни можуть підтвердити, бо я навіть деколи бігав по території храму, почав займатися спортом. Було усвідомлення, що ми десь на грані глобальної сутички.
Коли вже о шостій годині ранку пішла перша інформація, що відбувалось, я зітхнув з полегшенням, що влада не втекла, влада на місці. Значить будуть якісь рішення і ми будемо оборонятись.
Заїхав в адміністрацію, там якраз відбувався запис в тероборону. Познайомився, а вже ввечері приїхав і спитав, чи є у них “штатка” капелана. Кажуть нема. “А хто є? — Стрілець — Записуйте”.
Макарій з військовослужбовцями, Донеччина. Фото: Facebook / Макарій
Згідно з законами ООН священнику забороняється брати до рук зброю. Але згідно з новим статутом капеланства, в мене по штату написано АК-74 (автомат). Внутрішнього якогось спротиву, якогось сум’яття я від цього не відчуваю. Тому що розумію, що ми робимо правильні речі.
Ми почали в перші ночі патрулювати Волноваху. Якщо був вільний час, ми не сиділи, ми тренувалися. Ми вчились заходити в село, виходити з села, ми вчились прикривати один одного, вчились рухатись. У нас, по суті, з озброєння були одні автомати. Потім гранати якісь під'їхали, гранатомети. Але це вже було пізніше.
Евакуація
Формувалися колони, ми забирали людей, вивозили в цих колонах. Коли ми заїжджали у Волноваху, ми попереджали Національну гвардію, Збройні сили, що працює 105 ТрО (бригада територіальної оборони). Ми у Волновасі були до останнього, потім виїхали на іншу точку базування, а у Волноваху приїжджали вже забрати людей.
Люди вже самі почали віддавати паливо, хтось почав “донатити” кошти, хтось почав віддавати свої буси.
Дякувати Богові, нам везло. Ми навіть з орками проходили вулиця у вулицю. Ми заходимо, людей витягуємо, а вони йдуть іншою вулицею. Бо якби зав’язався бій, зрозуміло, що ми б людей не витягли.
Нас “зливали”, точки евакуації. Про евакуацію ніхто не знав, ми ні з ким не ділилися. Ми просто сиділи вечорами й планували: сьогодні ми будемо працювати там, там скупчення людей. Люди самі не знали, що звідти будуть евакуювати. Ми приїжджаємо, завантажуємо буси — перша партія пішла.
Починаються прильоти по місцю евакуації. Але нас спасало те, що коли ми верталися знову забирати людей, прильотів не було. Тільки ми виїжджали, прильоти знову були. Так якось виходило, що вони перезаряджаються, а ми людей забираємо.
Не встигли ми багато людей дійсно вивезти. Я думаю, тисяч десять у Волновасі залишилось.
Про поранення
Я жартую, що везе, але колись це везіння має закінчитись. Ну і закінчилось із моїм пораненням. Хоча теж кажу, що це Божий “золотий пендель”. Кістка не зачеплена, вена не зачеплена, я ще міг пробігти 800 метрів з пораненням.
Історію я описував так: одного прекрасного ранку, навесні, коли вже почали розпускатися дерева, ішов такий теплий весняний дощ. Ми вийшли прогулятися. І тут ворог. Ми їх не чіпали перші, вони самі почали, ми просто захищалися. Ми так захищалися, що потім жартували, що ми взяли село. Ми, звісно, звідти вийшли, бо нас було шестеро, а їх дуже багато. Кулі свистіли навколо нас, було як у вулику.
Ми, коли вийшли з того села, зайшли інші наші хлопці, з іншого підрозділу. І вийшов своєрідний жарт. Кажуть: “Ті хлопці взяли село”. Орки подумали, що пішов наступ, і вони з того села звалили, навіть лишили своїх.
Я отримав поранення третього квітня. А з мого підрозділу загинули троє чоловіків восьмого квітня. Ці хлопці — вони були рідні, веселі, вони були класні. Важко це перенести, знаючи, що у них є діти, сім’ї.
Хлопці вже знають свою роботу, що треба робити. Дуже багато є хлопців, які, наприклад ніколи “Мавіка” (коптер) не бачили — і вже літають.
Якщо людина щось прагне, особливо, якщо говорити про українця, він це зробить. Якщо він захоче танк зупинити з одним автоматом, він це зробить. Ми переможемо обов'язково, в цьому і сумніву немає.
Повне інтерв’ю:
