5 жовтня в Україні та світі святкують Всесвітній день вчителя. Напередодні цього свята вчителі закладів загальної середньої освіти Волноваської громади поділилися з Волноваха.City власними історіями професійного шляху та тим, що їх надихає.
“Освітян Волноваської міської територіальної громади об’єднує палка жага до знань, нестримне бажання навчати та виховувати гідне покоління нескореної країни. Бути освітянином у нашій дружній родині – це найцінніший дар життя!” - впевнена в.о. начальника відділу освіти Волноваської міської військово-цивільної адміністрації Сєвіндж Борзенкова.
Історії 5 вчительок Волноваської громади
(Далі — пряма мова)
Євдокія Жаворонкова, в.о. директора, вчителька географії Волноваського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Волноваської міської територіальної громади.
Євдокія ЖаворонковаФото: Євдокія Жаворонкова
— 37 років тому я вперше переступила поріг класу, сповнена надії та ентузіазму. Я була молодою вчителькою, готовою дарувати знання та формувати майбутнє. Відтоді пройшло багато часу, але моя пристрасть до педагогіки лише зміцніла, навіть у найважчі моменти.
Мій педагогічний шлях був сповнений викликів і радощів. Кожен новий клас, кожен учень приносив нові ідеї та враження. Я завжди вважала, що навчання — це не лише про знання, а й про взаєморозуміння, підтримку та розвиток особистості. Мої учні ставали моїм натхненням, адже їхні успіхи та досягнення дарували мені радість.
Проте зараз, у часи війни, наші реалії кардинально змінилися. Це не лише випробування для країни, а й великий стрес для кожного з нас. Уроки проходять в умовах невизначеності, коли кожен день стає новим викликом. Але навіть у ці темні часи я знаходжу джерела натхнення. Це постійний контакт з дітьми.
Мої учні продовжують навчатися дистанційно, попри всі труднощі. Їхня стійкість, бажання вчитися та підтримувати один одного вражає. Коли я бачу, як вони прагнуть знань, мені стає зрозуміло: наша місія — не лише навчити, а й підтримати їх у цей непростий час. Я намагаюся створити для них безпечний простір, де вони можуть відволіктися від тривог та зануритися у світ знань.
У ці важкі часи я відчула, як важливо об’єднуватися. Мої колеги та я працюємо разом, підтримуємо один одного і наші родини. Спільні зусилля створюють відчуття надії і сили.
Я вірю, що після цих випробувань ми відновимося і станемо ще сильнішими. Я прагну навчити своїх учнів цінувати мир, дружбу та взаємопідтримку. Кожен день я намагаюся вселити в них надію на краще майбутнє нашої України. Я вірю, що знання — це найпотужніший інструмент, який допоможе їм побудувати нову, мирну країну.
37 років у педагогіці навчили мене, що вчитель — це не просто професія, а покликання. Треба любити дітей. Відчувати їх індивідуальність, їх особистість. Працюючи з дітьми постійно знаходишся на одній хвилі з ними. І навіть у часи війни, коли все здається непевним, я знаходжу натхнення в своїх учнях, у їхній стійкості та бажанні вчитися. Я продовжую працювати, бо знаю: моя роль — це не лише навчати, а й підтримувати, давати надію і вірити у краще. Ми разом, і це надихає мене кожного дня.
Яна Нескреба, вчителька початкових класів Волноваського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 6 Волноваської міської територіальної громади.
Яна НескребаФото: Яна Нескреба
— Дорогу я обрала у житті таку, яку сама обрать хотіла.
І скільки я по цій дорозі йду, ніколи, майже, не жаліла.
І завжди я гордитись буду тим, що доля саме так у мене склалась.
Якби ще раз прийшлося обирать, я б ні хвилини, мабуть, не вагалась.
Майже у кожного з нас був учитель, який у певний момент сказав потрібне слово, надихнув своїм прикладом чи дав стимул до дії. Мені пощастило. У мене була чудова команда викладачів, яких я з особливою теплотою згадую, які не лише дали мені знання, але й вплинули на вибір майбутньої професії. Тому закінчивши 11 класів я вступила до Слов’янського державного педагогічного університету.
Працюючи вже 26 рік в школі вчителем початкових класів, маючи вищу категорію, я жодного разу не пошкодувала про вибір своєї професії, тому що кожного дня мене надихають мої маленькі учні. Мої учні перших випусків вже самі стали мамами і татами, але для мене вони все одно залишаються «маленькими». Я дуже ціную зв’язок, який після закінчення школи не обірвався між нами. Ціную кожний дзвінок, смс, привітання, звертання за порадою. Я пишаюся ними, бо там є ким пишатися, вони найкращі.
Для своїх учнів намагаюся бути і вчителем, який все знає і всьому навчає, і товаришем, і близькою людиною, шкільною мамою, яка все розуміє, допоможе і підтримає у будь-яку хвилину.
Зараз ми працюємо дистанційно і всі мої учні не сидять за партами в одному класі, а знаходяться по різних країнах - це Польща, Німеччина, Чехія, Норвегія, Іспанія, Ірландія, Румунія. Але це не заважає нам бути справжньою командою, навчатися, підтримувати один одного, дарувати своє тепло, посмішки, радіти зустрічі. В усі ці країни я відправляю частинку свого серця, свого тепла, бо там є мої маленькі учні.
Планую уроки так, щоб дітям було цікаво, зрозуміло, корисно, знадобилося в житті. Постійно зацікавлюю, дивую, вчу відчувати успіх, віру в свої сили, створюю гарний настрій, вчу дітей працювати в команді, цінувати і любити життя, свою Батьківщину.
Мої учні приймають участь в різних конкурсах, змаганнях отримують призові місця, показують гарні результати в навчанні і це є для мене підтвердження , що я йду правильним шляхом.
На своєму професійному шляху кожен день працюю над собою, вдосконалюю свою педагогічну майстерність, намагаюся руйнувати старі штампи і давати більше місця для розвитку творчості і креативності в роботі з дітьми та батьками.
Вірю в майбутнє України та у своїх учнів.
Олександра Сировацька, вчителька початкових класів Волноваського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 2 Волноваської міської територіальної громади.
Олександра СировацькаФото: Олександра Сировацька
— ,,Бути вчителем — це вміння віддавати частину серця дітям просто так, нічого не сподіваючись отримати у відповідь", – так писав видатний український педагог Василь Сухомлинський.
Ще з дитинства мріяла бути вчителем. Пізніше зрозуміла, що це моє покликання. Батьки теж побачили в мені педагога, за це я їм дуже вдячна.
Трудову діяльність розпочала в дитячому садочку, а потім педагогічне училище та інститут. Так склалася доля, що працювала і в початковій школі, і в старшій.
Я мала честь виховати не одне покоління дітей. Вчила мислити, комунікувати, поважати, мати активну життєву позицію, бути впевненими та щасливими.
Вже не існує тієї школи, в якій учні, сидячи рівненько, слухають учителя. Сучасні діти хочуть комунікації, розмови з педагогом, тому на кожному уроці я хочу запалити в дитячому серці вогник допитливості, пробудити інтерес до навчання, розвивати творче мислення, увагу та фантазію.
У школі я не тільки викладала, але й разом з учнями ставили різні вистави для учнів початкових класів та батьків, які завжди допомагали мені з костюмами. Це було справжнє свято у школі, адже враження шкільного дитинства відкладається в пам’яті на все життя і впливає на подальший розвиток дитини.
Бути вчителем – це не тільки навчати, виховувати, але й подорожувати, відкриваючи рідну неньку Україну.
Разом з учнями були в м. Київ, м. Львів, м. Донецьк, м. Севастополь. І так хочеться, щоб настав мир та перемога, а окуповані міста знову стали українськими, і ці подорожі стали реальністю.
Сьогодні ми переживаємо важкі часи як для дітей, так і для дорослих. Батьки є моєю підтримкою, бо вони допомагають дітям пристосовуватись до нових умов навчання, бо успіх дитини – це спільна радість та нагорода. Приходиться дуже багато часу витрачати на підготовку до уроків, щоб учням було цікаво та легко. А надихає мене мій чоловік, який разом зі мною освоює нові технології в сучасному світі.
І настане такий час, коли вчителі будуть отримувати достойну зарплату і повагу суспільства, а школа стане тим місцем, куди діти будуть йти із задоволенням.
Оксана Обідченко, вчителька зарубіжної літератури, української мови та літератури Волноваського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 7 Волноваської міської територіальної громади.
Оксана ОбідченкоФото: Оксана Обідченко
— Працюю я у Волноваському ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 7 вже 22 роки, а колись була ученицею цього закладу, тож він став для мене рідний, можна сказати, що тут я виросла, як у фізичному, так і у професійному сенсі цього слова, саме тут здобула вищу кваліфікаційну категорію і пізніше – звання старший учитель. Я закінчила Донецький національний університет, здобула кваліфікацію філолога, вчителя української мови та літератури та прийшла працювати в рідну школу, де й працюю по цей день.
Повномасштабне вторгнення 24.02.2022 нас усіх змінило, розділило наше життя навпіл, показало хто є хто. Разом із колегами-патріотами я змушена була покинути наше рідне місто, яке зараз перебуває під окупацією. Важко описати, що ми відчували, коли зрозуміли, що не зможемо більше працювати в нашій школі, у класах, де пройшло стільки незабутніх уроків і подій.
Проте, попри всі труднощі, ми не могли просто зупинитися. Освіта – це не просто наша робота, це наше покликання. Ми усвідомлювали, що для наших учнів, які також були змушені залишити свої домівки або залишилися в окупації, навчання є не лише обов’язком, а й можливістю відчути стабільність у цьому нестабільному світі. Так народилася ідея створити онлайн школу. Кожен з нас розумів свою відповідальність перед дітьми та їхнім майбутнім. Зібрали учнів, які були розпорошені по всьому світі, організували онлайн уроки, налагодили контакти з батьками, щоб не тільки продовжити навчальний процес, але й підтримати дітей емоційно, створивши для них безпечне середовище для розвитку.
Також у цьому році я стала переможницею престижної премії “Ранкові зорі” у номінації “Незламний вчитель”. Взяти участь у премії я вирішила для того, щоб поділитися своїм досвідом та інноваціями з іншими вчителями, розповісти про те, як працюють педагоги, що виїхали із зони бойових дій, хотіла показати, що здаватися не можна в жодному разі й що потрібно продовжувати боротьбу, і це мені вдалося. Незламність — це здатність виходити переможцем зі складних життєвих ситуацій. Я вірила у своїх учнів і колег, які виїхали з окупації, вірила в себе. Я відчувала, що зможу пройти будь-які випробування, які може поставити перед нами життя.
Влітку займалася самоосвітою — взяла участь у премії GLOBAL TEACHER PRIZE UKRAINE. Це щорічна національна премія для вчителів-агентів змін. Премія покликана відзначити досягнення вчителя не лише щодо своїх учнів, а й щодо суспільства, та підкреслити важливість педагогів в Україні.
Ще ковтком свіжого повітря для мене стала участь в “Освітньому Супі” - проєкті подолання освітніх втрат — тут я знайшла багато однодумців, моральну підтримку, навчилася багатьом педагогічним цікавинкам й отримала дуже цінний досвід та підтримку колег.
Що мене надихає кожного дня? Це мої учні. Їхня стійкість і прагнення до знань, навіть у таких складних умовах, є джерелом неймовірної сили для мене. Я бачу, як вони вчаться, розвиваються, продовжують мріяти, попри все, що відбувається навколо. Це нагадує мені, що освіта – це не тільки про знання, але й про надію, яка завжди має бути поруч, навіть у найважчі часи.
Наша команда вчителів продовжує працювати щодня, щоб не втратити цей зв’язок з дітьми та допомогти їм залишатися сильними та впевненими у своєму майбутньому.
Ксенія Мініна, вчителька англійської мови Волноваського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Волноваської міської територіальної громади.
Ксенія МінінаФото: Ксенія Мініна
— Бути вчителем сьогодні — це завдання із зірочкою. Це не означає знати й вміти все, а це значить — продовжувати розвиватися та самовдосконалюватися, щоби навчати інших.
Бути вчителькою у дитинстві хочуть багато дівчат і я була не виключенням, тож втілила свою мрію у життя. Не можу сказати, що ніколи не хотіла піти з професії. Скажу більше, облишала цю справу, але незабаром повернулася та ніколи не шкодувала про це! Бо бути вчителем — це значить ніколи не бути самотнім та мати величезну сім’ю з колег, дітей та їх батьків. Ви можете сказати, що я ідеалізую чи лукавлю, адже щойно згадали сварку зі шкільного чату у вайбері. Але чи завжди все гладко у вас вдома і всі ваші родичі ідеальні? Отож!
І насамкінець я залишаюся в професії й працюю у Волноваському опорному закладі тому, що це єдина ниточка, яка пов’язує мене з домом — з Волновахою. Для мене це можливість бути разом, хоч і дистанційно, але зі своїми людьми, працювати для своєї громади, щоб попри окупацію назва нашого міста продовжувала звучати!
