Після нападу росії на Волноваху дівчинка Ліна (ім'я змінене) евакуювалася зі своєю родиною до Чехії. І це її історія. (Далі — пряма мова)
"Три тижні ми просиділи під обстрілами"
— Середа. Вечір. Якось спокійно і тихо. Школа, потім акторський гурток. Виходячи з Будинку творчості, чомусь зупинилась між дверима. Мене огорнуло таке дивно-холодне відчуття, що я більше не побачу цю кімнату, і, довірившись йому, я все ж таки дозволила собі ще раз подивитись на це приміщення для репетицій: рожеві штори трохи колихались від вітру, вечірнє світло просочувалося через щілини.
А на ранок все змінилось, зникло. Разом з тим вітром, що колихав штори, втекло, вислизнуло і моє і дитинство, і спогади, і життя, яким я жила до 24 лютого. «Вже час дорослішати, бо війна», – прошепотів мені ранок. Я була не згодна, але мене ніхто не питав. Тяжко уявити, що на тебе чекає, коли йде війна… Я ж про неї не знала і не бачила, хіба що окрім кінофільмів. Війна… Це спалені будинки, які я бачила на власні очі, мертві люди та зруйнована надія на майбутнє – все це лише на ранок. Далі – мародерство, знову загиблі люди. Як ми рятувалися? В підвалі, де ми сиділи як миші. Відчуття небезпеки швидко притупилося.
Ілюстрація Волноваха.City
Тепер ти вже думаєш тільки про своїх найрідніших. Чомусь не страшно було помирати, страшно було залишити свою рідну матір одну у цьому пеклі, страшно було відпускати тата за харчами, страшно за бабусю та дідуся, але не за себе. Три тижні ми просиділи під обстрілами, потім деякий час жили в окупації. Страх вже зник. Можливо, так травмувалась моя душа, а, можливо, вона так адаптувалась? Ми вже не звертали уваги на те, що відбувалось навколо. Зате вже знали, якщо вибухає снаряд, то це значить, що ще щось знищено, зруйновано. Якщо автоматна черга, то, скоріш за все, хтось вже не живе на цьому світі.
Чи варта війна того, що я подорослішала і лишилась без надії? Ні! Я б залюбки залишилась у тому дитячому мирному світі, де була щаслива. Я б хотіла, щоб у моєї матусі не було б що розповісти про страшні ці дні, я б хотіла, щоб у татуся не помирали його вірні друзі…
Чи навчила чогось мене війна і ті кляті дні? Мабуть, так, а це — не жалкувати за минулим, бо до нього немає вороття. Але я маю змогу змінити теперішнє. І не тільки своє, бо вірю в перемогу України, в себе, в рідних.
