Війна назавжди змінила життя багатьох українців. Переселенка з Маріуполя Анастасія Романенко – одна з тих, хто пережив депортацію, фільтрацію та життя під окупацією, але не втратив зв’язку з Україною. Сьогодні вона продовжує будувати своє життя на відносно безпечній території України, але її серце досі б’ється в унісон з тимчасово окупованим Азовським узбережжям, яке чекає на звільнення. Свою історію війни дівчина розповіла для Волноваха.City.
“Я бачила як горить моє місто”
Анастасія Романенко – українка, життя якої кардинально змінилося після повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022. До цього дня її будні проходили в Маріуполі: робота в ломбарді, спокійне життя без особливих потрясінь.
Анастасія каже, що відчувала наближення чогось поганого… Так вона запам’ятала ніч перед повномасштабним вторгненням росіян:
“Я пам’ятаю, як у телеграм-чатах мешканці Маріуполя повідомляли, що чутно постріли. Потім ці чати заполонили проросійські боти, які відкрито погрожували: “Ми вас усіх знищимо”.
Анастасія, її мати, сестра та племінник прожили місяць у блокадному Маріуполі — без електроенергії, опалення, води, з дуже обмеженою кількістю їжі та необхідних ліків. А коли виживати в цих умовах стало неможливо, вони вирішили виходити з міста пішки, під руйнівними обстрілами російських окупантів. Їх шлях пролягав до села Білосарайська коса, яке у 20 км від Маріуполя.
Болісні спогади
Дівчина каже, що досвід життя в окупації був для неї травматичним.
"Те що я не зіштовхувалася з фізичним насильством особисто — мені просто пощастило", - стверджує переселенка.
В її свідомості яскраво закарбувалося місто Марії, наповнене безпорадними людьми...
“Я пам’ятаю бабусю, яка сиділа на лавці й крутила камінчик у руках. Було багато таких людей – літніх, самотніх, покинутих. Це було дуже боляче спостерігати”, – згадує Анастасія.
Під час окупації вона намагалася зберегти пам’ять про Україну навіть у найдрібніших деталях.
“Одного разу я побачила на кущах маленький прапор України. Я не змогла його там залишити. Забрала його, витягла зламану пластикову паличку й заховала у кишеню. У цей момент поряд проїжджали російські солдати. Мені пощастило, що вони цього не помітили”, – говорить Анастасія.
Так само вона старалася зберегти українську книжку, яку знайшла в магазині.
“Книжка була українською мовою, я тримала її біля себе, щоб ніхто не побачив. Але коли ми вирушили в дорогу, довелося залишити її в окупації, адже вивозити її звідти було занадто небезпечно”, – каже дівчина.
Депортація
Через місяці поневірянь у селі сім’я вирішила покинути окуповану територію. Але можливість виїзду була обмежена – коштів бракувало, а транспорт, організований росіянами, вів лише в один бік – на територію рф.
“Росіяни називали це “евакуацією”, але це була депортація. Ми не мали вибору”, – розповідає Анастасія.
Вони сіли в один з російських автобусів, який вивозив людей до Новоазовська – на так звану “фільтрацію”.
“Фільтрація – це приниження. В нас забирали паспорти, перевіряли телефони, шукали контакти військових чи українських активістів. Мене запитували абсурдні речі: чому я їду без манікюру, як я пов’язана зі своїми друзями у соцмережах тощо. Це був метод тиску, щоб викликати емоції й налякати”, – ділиться дівчина.
Попри залякування російських солдатів, їм вдалося пройти фільтрацію та покинути росію. Завдяки волонтерам сім’я евакуювалася до Естонії, а згодом – до Фінляндії.
Повернення в Україну
Після піврічного проживання у Фінляндії Анастасія вирішила повернутися в Україну.
“Мені завжди хотілося додому. Я не могла бути там, хоча моя мама, сестра й племінник залишилися в Фінляндії. Україна — мій дім, і навіть попри війну, я хотіла сюди повернутися”, – зізнається вона.
Серед українських міст для проживання дівчина обрала Звягель на Житомирщині. Каже, що їхала сюди завдяки рекомендаціям знайомих.
“Мені подобається місто, тут гарна природа та люди привітні. Проте мені безмежно не вистачає моря, нашого, Азовського узбережжя… Мрію про повернення до рідного міста після деокупації”, - акцентує переселенка.
У новій громаді переселенка долучається до активностей та намагається зробити позитивний внесок у життя громади.
Анастасія РоманенкоФото: Анастасія Романенко
“Я долучилася до ГО “ВПО Звягеля”, беру участь у Громадських асамблеях та наразі розробляю проєкти на 2025 рік, які спрямовані на допомогу нам, переселенцям”, - підсумовує дівчина.
