Стереотипно деякі люди вважають Донеччину та Луганщину "зросійщеною територією", де нібито "немає нічого українського". Але саме з цих земель вийшли ті, хто став національним символом непокори радянській системі та голосом української свідомості. Іван Світличний, Василь Стус, Надія Світлична, Іван Дзюба, Петро Григоренко, Микола Руденко, Олекса Тихий – ці імена назавжди вписані в історію українського національно-визвольного руху. Про те, як пограничне з росією становище Донецької та Луганської областей породжувало лідерів опору, та чому важливо пам'ятати про "донбаський внесок" у боротьбу за незалежність України, для Волноваха.City розповіла історикиня Олена Лодзинська, яка є завідувачкою Музею шістдесятництва у Києві.
Безперервна боротьба за свободу
Шістдесятники виступали проти тоталітарної радянської системи, захищали українську культуру, мову та право на вільний розвиток. Олена Лодзинська зазначає, що говорити про точну кількість, імена та фіксоване членство у русі шістдесятників неможливо, бо таких списків просто не існувало.
"Шістдесятництво – це ланка в безперервному національно-визвольному українському русі. Шістдесятники грунтувалися на своїх попередниках – розстріляному відродженню, героях УНР", – зазначає історикиня.
Довідка. "Розстріляне відродження" — це літературно-мистецьке покоління 1920-х — початку 1930-х років в Україні, представники якого були знищені радянським тоталітарним режимом під час сталінських репресій, зокрема у 1937 році.
Олена ЛодзинськаФото: Волноваха.City
З січня 1972 року КДБшники розпочали масові арешти шістдесятників. Так званий "погром 72-го" був спрямований на придушення дисидентського руху, знищення самвидаву та ліквідацію національної ідентичності українців. Серед арештантів було багато відомих борців за свободу, як-от Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші.
"Шістдесятництво не припинилося погромом 72-го року. Вони пішли в табори, але там об'єдналися з іншим крилом, яке було з Заходу України, та боролося в лавах ОУН-УПА", – розповідає Олена Лодзинська.
У 1976 році в Україні організувалася Українська гельсінська група – правозахисна організація, яка мала б бути цілком легальною, але радянська влада пересаджала всіх її оголошених членів. Попри це організація не лише не розпускалася, а й приймала у таборах нових членів, якими були українські шістдесятники. Наприкінці 80-х років ці люди вже очолювали партії, громадські організації і ставали депутатами.
"В результаті ми отримали незалежну державу", – акцентує історикиня.
Дисиденти-шістдесятники, пов'язані з Донеччиною та Луганщиною
Іван Світличний
Іван СвітличнийФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Серед вихідців з Донеччини та Луганщини особливе місце займає родина Світличних. Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині. Він закінчив філологічний факультет Харківського університету, навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР у Києві, одружився з Леонідою Терещенко.
Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
"У 1960-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді", – говорить Олена Лодзинська.
Через активну діяльність у Клубі творчої молоді "Сучасник" потрапив під пильний нагляд КДБ і у 1963 році був змушений звільнитися з Інституту літератури.
Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Ольга Андріяшик, вдова письменника Романа Андріяшика та філософиня за фахом, яка була близько знайома з родиною Світличних, сказала фразу, яку часто цитує Олена Лодзинська: "Якби не Іван, наші хлопці такими б не були".
"Іван був справжнім вчителем. Він вмів до кожного знайти підхід, не налякати, не відштовхнути якимись занадто радикальними фразами, а поступово підказував, що прочитати, на що звернути увагу, задавав питання, щоб людина подумала сама", – розповідає історикиня.
Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
"Він не приховував небезпеки. Він був сам на це готовий і, власне, багато хто з його вихованців опинилися за гратами. Він свою зону, де сидів, називав українським Парнасом. Скільки там було талановитих людей", – додає Олена Лодзинська.
Показовою є розмова Івана Світличного з українським правозахисником та дисидентом на ім'я Михайло Горинь, (родом зі Львівщини), який під час "Хрущовської відлиги" пропонував створити таємну нелегальну організацію за принципом ОУН.
"А Іван йому заперечив, що нас всіх переловлять, а про нас ніхто і не знатиме. Суди велися тоді таємні. І, власне, що з нашої діяльності не буде ніякої користі, бо про неї ніхто й не знає. Тому, поки можливо, поки відлига, робімо, що встигнемо", – розповідає Лодзинська.
Коли Михайло його перебив, кажучи, що їх все одно пересаджають і від сили років п'ять є, Іван з посмішкою та характерним придихом відповів: "Ну то натискаємо на педалі".
На момент першого арешту 1 вересня 1965 року він уже був безробітним. Арешт тривав 8 місяців, але за браком доказів його було звільнено. 12 січня 1972 року Світличного заарештували вдруге і засудили до 12 років позбавлення волі – 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання – за антирадянську агітацію та пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. Звільнений тяжко хворим 23 січня 1983 року, він уже не зміг продовжувати колишню творчу і громадську діяльність. Помер 25 жовтня 1992 року у Києві, похований на Байковому цвинтарі.
Картина "На цвинтарі" авторства Галини СеврукФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Надія Світлична
Надія Світлична, філологиня, правозахисниця, журналістка, рідна сестра Івана Світличного, народилася 8 листопада 1936 року в селі Половинкине. У 1953-58 роках закінчила філологічний факультет Харківського університету, працювала директоркою школи робітничої молоді в селищі міського типу Антрацит, бібліотекаркою.
Надія СвітличнаФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
З 1963 року оселилася в Києві. Була активною членкинею Клубу творчої молоді. Після участі у вшануванні Тараса Шевченка 22 травня 1967 року біля пам'ятника Тарасу Шевченку нею серйозно зацікавились у КДБ.
Після січневих арештів 1972 року Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата. Щоразу прощалася зі своїм дворічним сином Яремою, який теж був для КДБ "аргументом" слідства.
Надія Світлична з сином ЯремоюФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Заарештували Надію 18 травня 1972 року. Вирок – 4 роки таборів суворого режиму.
Надія СвітличнаФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Звільнена у 1976 році. Вимушено емігрувала у 1979 році до США, де стала членкинею Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редакторкою-укладачкою "Вісника репресій в Україні". Працювала на "Радіо Свобода". Померла 8 серпня 2006 року у США, похована у Києві на Байковому цвинтарі.
Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Василь Стус
Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині, але виріс на Донеччині. У 1959 році закінчив історико-філологічний факультет педагогічного інституту в Донецьку. Викладав у горлівській школі, працював на шахті і літературним редактором газети.
"Намагання радянської влади знищити українство на Донбасі, можливо, і породжувало такі харизматичні фігури, таких лідерів", – пояснює Олена Лодзинська.
Василь Стус із сестрою Марією, 1950-і, ДонецькФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Наприкінці 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР у Києві. Став активним членом Клубу творчої молоді.
Василь СтусФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту проти політичних арештів української інтелігенції, за що був відрахований з аспірантури і звільнений з роботи.
Василь Стус з родиноюФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Першу поетичну збірку Василя Стуса відхилило радянське видавництво. Його друга поетична збірка "Зимові дерева" у 1970 році була видана за кордоном, що згодом стало головним пунктом обвинувачення на суді. 12 січня 1972 року був арештований, київський обласний суд засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.
Василь Стус на засланні (Магаданська область, росія)Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Звільнений восени 1979 року і вдруге засуджений 1980 року за вступ до Української Гельсінської групи на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Помер в ув'язненні 4 вересня 1985 року. Перепохований на Байковому цвинтарі у Києві 1989 року.
Коли Олена Лодзинська думає про окуповану українську землю, їй звучить вірш Стуса:
"Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край — то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут".
Цей вірш Стус написав під враженням, як його привезли до КДБ з табору і вимагали написати покаянного листа. Він відмовлявся. Йому не дали тоді побачення, хоча він був у двох кроках від дому, від сім'ї, від дружини. Одразу за відмову від написання покаянного листа повернули в табір.
"Ці слова:'нестерпна рідна чужина', 'погар раю', 'храм, зазналий скверни' – це, мені здається, абсолютно символ наших тимчасово окупованих територій", – каже Олена Лодзинська.
Будинок Стусів у ДонецькуФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Петро Григоренко
Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селі Борисівка на півдні Запорізької області, на межі Донецької і Запорізької областей. Радянський генерал-майор, учасник Другої світової війни, правозахисник, дисидент.
Петро Григоренко з президентом США Джимом КартеромФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
У 1964 році за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові та позбавлений усіх державних відзнак. Двічі був засуджений до ув'язнення у закладах каральної психіатрії. Член-засновник Московської та Української Гельсінських груп. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів.
З 1977 року проживав у США, очолював Закордонне представництво Української Гельсінської групи.
"На повний голос, на весь світ заявив про мету Української гельсінської групи – створення незалежної української держави. У той час, як тут в Україні, це на повний голос ще заявити просто було неможливо", – наголошує Олена Лодзинська.
Помер 21 лютого 1987 року у Нью-Йорку, похований на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці у штаті Нью-Джерсі.
Микола Руденко
Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юріївка Лутугинського району на Луганщині. Поет, письменник, філософ, політичний та громадський діяч, правозахисник. Учасник Другої світової війни.
Микола РуденкоФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
У 1970-ті роки активно залучився до захисту прав людини, зокрема національних. У 1974 році був виключений з КПРС, наступного року – зі Спілки письменників. Вперше заарештований 18 квітня 1975 року, але амністований як ветеран війни.
У листопаді 1976 року став засновником та головою Української Гельсінської групи. У грудні того ж року заарештований і засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. За участь в Українській Гельсінській групі також була заарештована його дружина Раїса Руденко.
Після звільнення вимушено емігрували, але у 1990 році повернулися. Помер 1 квітня 2004 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.
Олекса Тихий
Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжевка Краматорського району Донецької області. Педагог, мовознавець, правозахисник. Виступав на захист української мови.
Олекса ТихийФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Двічі був засуджений за "антирадянську діяльність" – вперше у 1956 році, вдруге – у 1977 році за участь у діяльності Української Гельсінської групи, ставши її членом-засновником. Помер в ув'язненні 5 травня 1984 року, перепохований у 1989 році на Байковому цвинтарі у Києві.
Іван Дзюба
Іван Дзюба на плакаті про ВолновахуФото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району на Донеччині. Літературознавець, критик, громадський діяч. Закінчив Донецький педагогічний інститут, згодом аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка.
Олена Лодзинська зазначає важливу деталь: "Дзюба, між іншим, починав як звичайний комсомолець-комуніст. Він був російськомовним. Він закінчував факультет російської філології. І уже в Києві він раптом зрозумів, що навіть, якщо навіть у столиці України така ситуація з українською мовою, то тут щось не так".
Іван Дзюба на плакаті "Волноваха"Фото: Анастасія Харіна/Музей шістдесятництва
У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу "Вітчизна" за "ідеологічні помилки", а в 1965 році – з видавництва "Молодь". У вересні 1965 року на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти арештів української творчої інтелігенції.
У 1965 році написав памфлет "Інтернаціоналізм чи русифікація?" про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.
"У своїй праці він описав ситуацію дуже грамотно, зрозумілою для сучасників мовою. І, власне, цим він пробудив свідомість тисяч людей, бо цей твір у самвидаву і від руки навіть переписували, не те що передруковували... Якби він за все своє життя більше взагалі нічого не зробив, то цього вже було б достатньо. Тому що його 'Інтернаціоналізм чи русифікація?' змусили думати в правильному напрямку сотні і сотні людей. Будили національну українську свідомість", – каже Олена Лодзинська.
За цей памфлет у 1972 році його було виключено зі Спілки письменників України. 18 квітня 1972 року Івана Дзюбу було заарештовано і засуджено до 5 років ув'язнення і 5 років заслання, але він був помилуваний.
Іван Дзюба був одним із співзасновників Народного Руху України, головним редактором журналу "Сучасність", другим Міністром культури України. Помер 22 лютого 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Об'єднані Сходом України
Зі Сходом України також тісно пов'язана творчість українських шістдесятників-монументалістів – Алли Горської, Віктора Зарецького, Галини Зубченко та Григорія Пришедька, які створили низку мозаїчних панно у Донецьку, Сорокиному та Маріуполі.
Головними експонатами музейної виставки є макети мозаїчних панно "Дерево життя" і "Боривітер", створені для затвердження художньою радою перед початком оздоблювальних робіт у Маріупольському ресторані "Україна" у 1967 році. На жаль, внаслідок масових бомбардувань Маріуполя російськими військами будівля ресторану постраждала і обидва мозаїчні панно сильно пошкоджені.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
