На Донеччині та Луганщині українська ідентичність виживала попри імперські заборони, репресії й пропаганду. Тут творили відомі українські митці, діяли громадські "Просвіти", боролися ОУНівці, а згодом — шістдесятники й шахтарі, які підтримали незалежність України. Більше про це для Волноваха.City розповіла історикиня, докторка історичних наук та професорка Надія Темірова, яка народилася в Донецьку та присвятила своє життя дослідженню історії рідного краю.
Схід України та його зросійщення
Пані Надія акцентує на тому, що казати про "проукраїнські рухи" на Сході України це не логічно, адже є очевидний факт: Донеччина і Луганщина — це Україна. Така сама, як Полтавщина, Львівщина та інші регіони.
"Попри те, що протягом другої половини XIX і всього XX століття тут дійсно були суттєві російські впливи та політика зросійщення, українці завжди домінували в етнічній палітрі регіону", — наголошує науковиця.
Докторка історичних наук, професорка Донецького Національного університету імені Василя Стуса Надія Темірова
За словами історикині, згідно з першим переписом населення російської імперії 1897 року, українці становили близько 68,9%, тобто більшість мешканців Катеринославської губернії, яка включала значну частину сучасної Донецької області та частину Луганської. І це вже в той час, коли на підприємства великими партіями надходили вихідці з російських губерній. За останнім радянським переписом 1989 року в Луганській області частка українців становила 51,9%, у Донецькій — 50,7%.
"Попри масовану системну політику зросійщення, попри те, що ці області були найбільш урбанізованими в УРСР, а "російський елемент" концентрувався переважно в містах, українці залишалися більшістю. І саме ці мешканці мали прагнення до українського контенту та ідей", — пояснює дослідниця.
Перша українська книжка
Наприкінці XIX століття Схід України переживав становлення як індустріальний центр. Динамічно розвивалося вугледобування, з'являлися промислові гіганти, прокладалися залізниці. Але інтелектуальна складова — освітні заклади, культурні осередки — перебувала на початковому етапі. Тому на Донеччину та Луганщину з просвітницькою місією заїздили представники української культури. Серед них був Юхим Сіцінський, історик із Кам'янець-Подільського, який наприкінці XIX століття працював викладачем у Бахмутському духовному училищі. Викладаючи богослов'я та російську мову, він просував проукраїнські наративи.
Юхим Сіцінський
Серед учнів Сіцінського був майбутній письменник Микола Чернявський, уродженець Покровського району. За інформацією від Донецького обласного краєзнавчого музею, перші вірші поета були написані російською мовою, однак він особисто їх знищив після прочитання "Кобзаря" Тараса Шевченка: "Я прочитав “Кобзаря” і думав, що ж мені робити. Зрештою, яким би не було потужним московське море, воно вороже моєму народові і заливає мій край. Тому я все-таки буду писати українською".
Микола ЧернявськийФото: muzey-dokm.pp.ua/
У 1895 році Чернявський у Харкові видав першу поетичну збірку "Пісні кохання". А вже через три роки вийшла друга збірка поета – "Донецькі сонети" (1898). Видана вона була в Бахмуті й стала чи не першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі.
"Донецькі сонети" - збірка ЧернявськогоФото: З відкритих джерел
Микола Чернявський учителював у Бахмуті 12 років. Серед його вихованців — Костянтин Шарай, який згодом очолить Українську автокефальну православну церкву. Саме Шарай у травні 1917 відправить першу службу Божу українською мовою в кафедральному Преображенському соборі Січеслава.
Леонтович та "Щедрик" у Покровську
Пані Надія розповідає, що на початку XX століття український професійний театр почав активно приїздити з гастролями до Донецького та Луганського регіонів. У Бахмуті, Маріуполі, Слов'янську та багатьох інших містах глядачі бачили постановки Карпенка-Карого, Михайла Старицького та інших українських драматургів. Проте Донеччина відома й іншим — у 1904-1908 роках у Покровську (тоді — робітничому селищі Гришине) працював молодий викладач музики Микола Леонтович.
"Він не просто викладав у залізничному училищі, а організував перший робітничий хор у регіоні. Під час Першої російської революції 1905 року цей хор виступав на мітингах проти самодержавства. Леонтович спрямував музичне мистецтво на боротьбу за права робітників. За таку діяльність його досить швидко звільнили, і він був вимушений повернутися на Поділля", — розповідає дослідниця.
Найвідоміший музичний твір Миколи Леонтовича — це "Щедрик". Пані Надія зазначає, що точне місце створення всесвітньо відомої версії є предметом дискусій, оскільки композитор жив і творив у різних населених пунктах. Проте вважається, що саме у Покровську Леонтович створив перші редакції "Щедрика". Пізніші та найвідоміші редакції, зокрема остаточна п'ята редакція, ймовірно, були доопрацьовані вже тоді, коли Леонтович працював на Вінниччині, зокрема в селі Марківка, де зараз розташований його музей.
Українська революція
Від березня 1917 року на Донеччині та Луганщині розгорнулася низка революційних подій.
"Створювалися місцеві органи української влади, які підтримували Українську Центральну Раду. У березні 1917 року в Бахмуті почала діяти Бахмутська українська громада. Вона організувала бібліотеку, драматичний гурток, обрала делегатів на Всеукраїнський Національний Конгрес у Києві. Громада намагалася взяти владу на місцях, вирішувати поточні проблеми освіти, культури, соціальні питання тощо. У Луганську та Слов'яносербську діяла повітова українська громада, яка влаштовувала українські маніфестації. У Луганську діяв загін вільного козацтва. Військові підрозділи, які стояли в містах регіону, проходили українізацію за київським зразком", - розповідає науковиця.
Навесні 1917 року на Донеччині почали працювати "Просвіти" — у Луганську, Єнакієвому, Горлівці, Бахмуті.
Довідка. "Просвіта" — це українська культурно-просвітницька організація, яка виникла у Львові в 1868 році для сприяння освіті, культурному розвитку та національній свідомості українського народу.
"Місцева інтелігенція ставила питання про функціонування української мови, про поширення україномовної літератури, яка просто не доходила до цих міст", — пояснює професорка.
Серед діячів Української революції було чимало вихідців зі Сходу України. Наприклад Олександр Мицюк народився у Новоолександрівці, Бахмутського повіту (нині Попаснянський район, Луганська обл). Він був — український юрист, економіст і соціолог, громадський діяч, заступник міністра народного господарства УНР, Міністр внутрішніх справ Директорії УНР.
Меморіальна дошка у селищі Олександрівка Донецької області на будівлі відділення поліції № 1, яку встановили на честь міністра УНР Олександра МицюкаФото: З відкритих джерел
Український громадський та політичний діяч, фундатор вітчизняної соціології, публіцист, поет, один із лідерів Української революції 1917-1921 років Микита Шаповал народився 8 червня 1882 року в селі Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Бахмутський район Донецької області).
Микита Шаповал
Деякі цікаві факти з життя активіста розповіли на сайті Донецької ОДА:
"У 1917–1918 роках у Микити Шаповала був вельми насичений період політичної діяльності. Він був одним з організаторів та лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, членом її ЦК, головою Всеукраїнської лісової спілки, членом Центральної та Малої Ради. Микита Шаповал упродовж зазначеного відтинку часу також обіймав посаду міністра пошти та телеграфу в уряді Володимира Винниченка. Саме Шаповал був одним з авторів третього проєкту IV Універсалу УЦР, що став одним з трьох основних проєктів поданих редакцій, на основі яких було вироблено спільну редакцію документу, ухваленого на засіданні Малої Ради 22 січня 1918 року, в якому було проголошено незалежність України.
Поразка Української революції змусила Микиту Юхимовича виїхати спочатку до Австрії, а згодом – до Чехословаччини.
Всю свою кипучу енергію та запальну вдачу він спрямував на розбудову в Чехії "вогнища української науки і культури", заснувавши й очоливши низку українських інституцій у Чехії. Метою цієї діяльності була підготовка кадрів для майбутньої відбудови України - її господарства, освіти, науки - та розбудови її як сильної незалежної демократичної держави. Звісно, після її звільнення від більшовицько-комуністичної московської окупаційної влади".
В історії України залишили свій слід ще два брати Микити Шаповала — Микола (1886-1948), генерал-хорунжий армії УНР, та Артем (1890-1919), полковник армії УНР, який загинув у боях з більшовиками поблизу Вінниці.
ОУН на Донбасі
Під час Другої світової війни організація українських націоналістів мала значний вплив на Донеччині та Луганщині. З вересня 1941 року в міста регіону почали заходити ОУНівські похідні групи.
"У Маріуполі організаторами підпілля були Євген Стахів та Іван Клим. Організація налічувала близько 300 осіб. У Краматорську — 120, у Слов'янську — 80, у Красноармійську (нині Покровськ) — понад 50, у Макіївці — 60, у Мар'їнці — 80 осіб. До складу організації входили представники інтелігенції та молодь. Їхнім завданням була агітаційно-просвітницька робота, підготовка свідомості місцевих жителів до відновлення української держави", — розповідає Надія Темірова.
Члени ОУН намагалися потрапити в керівні органи місцевого рівня, відділи освіти, періодичні видання тощо. Вони пропагували українську ідею, і це знаходило підтримку серед жителів.
"Але така діяльність не входила до планів німецьких окупантів. З літа 1942 року розпочалися масові арешти. Восени 1943 року відбулися масштабні репресії в Костянтинівці, Краматорську, Слов'янську, Горлівці, Покровську, Донецьку... Загалом нацисти репресували не менше тисячі ОУНівців на Донеччині.
Після звільнення регіону переслідування продовжила радянська влада. У 1943-1947 роках заарештували та засудили близько 400 членів ОУН та їхніх прихільників. Поодинокі вияви ОУНівської активності фіксувалися до 1958 року, коли в Дзержинську (нині Торецьк) заарештували останнього відомого члена організації", — ділиться дослідниця.
Шістдесятники зі Сходу
У повоєнні десятиліття Донеччина та Луганщина дали Україні ціле покоління опозиціонерів та правозахисників. Олекса Тихий, Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Руденко, Галина Гордасевич — усі вони або народилися, або працювали в регіоні.
"Донецьк і Луганськ у 50-60-ті роки — це великі індустріальні центри, що динамічно розвивалися. Потрібна була велика кількість освічених кадрів. Формувалася освітянсько-наукова еліта", — пояснює Надія Темірова.
Ці інтелектуали краще за інших розуміли, що відбувається. У поліетнічному регіоні несправедливість щодо національних мов та культур відчувалася особливо гостро. Греки, татари, вірмени, українці — усі були змушені переходити на російську...
"Василь Стус, Іван Дзюба, Галина Гордасевич були учасниками літературного об'єднання "Обрій" при Сталінському (пізніше Донецькому) педагогічному інституті. Як літератори та поети, вони обговорювали всі болючі проблеми епохи.
Олекса Тихий закінчив філософський факультет Московського університету, але повернувся в рідну Єжівку під Дружківкою вчителювати. У 1956 році він написав відкритого листа з протестом проти введення радянських військ у Будапешт. Він міг мовчати. Але не міг пройти мимо несправедливості.
За свої переконання Олекса Тихий та Василь Стус загинули у в'язниці. Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Руденко посмертно отримали звання Героя України", — каже дослідниця.
Окрема сторінка — творчість художниці Алли Горської, яка кілька років жила та працювала в Донецьку та Маріуполі. У 60-ті роки вона створила мозаїки для нової донецької школи номер 5 та три відомі роботи для Маріуполя: "Боревітер", "Дерево життя", "Квітуча Україна".
"Дерево життя" - плакат з Музею шістдесятництваФото: Анастасія Харіна
"У кожній її мозаїці неприхована українська символіка. "Боревітер" виконаний у жовто-синіх тонах. Це не випадково. Алла Горська опосередковано просувала український контекст", — розповідає Надія Темірова.
Художниця виконувала державні замовлення, але намагалася вкладати український зміст у кожну роботу.
"Це історія про те, як українська мисткиня намагалася не пристосовуватися, а творити той сенс, який вважала доречним, попри обмеження та загрози", — додає професорка.
Шахтарі за незалежність
Наприкінці 80-х економіка Радянського Союзу перебувала в кризі. У липні 1989 року понад 200 тисяч гірників одномоментно припинили роботу, вимагаючи задоволення соціально-економічних потреб. Через рік страйкували вже понад 300 тисяч шахтарів.
Літо 1989 року. Страйкують шахтарі ДонеччиниФото: Донецька ОДА
У липні 1990 року шахтарі вперше висловили недовіру московському центру. Вони почали відмовлятися від партійних квитків та підтримали суверенітет України.
16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. «За» проголосували 355 депутатівФото: З відкритих джерел
У березні 1991 року на шахтарському мітингу поряд із соціально-економічними вже лунали суто політичні вимоги: розпуск компартії, перевибори до Верховної Ради, надання конституційного значення Декларації про суверенітет.
"На початку 1991 року співпали інтереси шахтарських спільнот та українських національно-демократичних сил, зокрема Народного Руху України. Однакові вимоги проголошували обидві сторони", — пояснює дослідниця.
Перші кроки вільної України
З кінця 80-х на Донеччині та Луганщині з'являється низка громадських організацій. Донецьке обласне товариство української мови імені Тараса Шевченка домоглося відкриття першої україномовної школи в обласному центрі.
1 вересня 1990 року школа номер 65 на Київському проспекті в Донецьку почала роботу під керівництвом директора Леоніда Громового.
"Серед інтелігенції та підприємців вважалося престижним та модним віддавати дітей до цієї української школи. Батьки з усього міста привозили дітей на автомобілях", — згадує Надія Темірова.
У 1989 році в Донецьку був заснований “Донецький Меморіал” – громадська правозахисна історико-просвітницька організація, у 1990-му — Луганський. Ці організації першими почали досліджувати масові репресії 1930-х років, ще до того, як цією темою зайнялися науковці. Також у 1989 діяла Донецька крайова організація Народного Руху України з міськими та селищними осередками. Це був час активного формування структур "Народного Руху України за перебудову", який на своєму Установчому з'їзді у вересні 1989 року офіційно оформив своє створення.
Вибір 91-го
1 грудня 1991 року на загальнонаціональному референдумі щодо незалежності України майже 84% донеччан та майже 84% луганчан підтримали Акт проголошення незалежності. Це стало одним з найвищих показників підтримки серед усіх регіонів України.
"Це було дійсно вільне волевиявлення. Ніяких обмежень, жодних тортур. Люди так висловилися та підтримали незалежність України", — зазначає пані Надія.
Професорка й сама народилася в Донецьку, виросла на центральній вулиці Артема. Там залишилася її квартира, школа, куди вона ходила.
"Це болючий момент, не завжди легко про це говорити. Але докладаємо зусиль, щоб пам'ятати, звідки ми родом. З українського Донецька", — підсумовує Надія Темірова.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
