24 лютого 2022 року для школярки з Волновахи почалося як звичайний день — із ранкового збору до школи. Уже за кілька годин місто опинилося під обстрілами, а її життя — між холодом, страхом і виживанням. Це свідчення дитини, якими дівчинка поділилася з ресурсом "Свідок".
Спогади про війну очима дитини
— «24 лютого 2022. Я пам’ятаю цей день досі. Ранок почався як завжди…»
Дівчина прокинулася о сьомій ранку й почала збиратися до школи. Але мама сказала — навчання буде дистанційним. Чому — тоді ніхто не пояснив. Відповідь з’явилася, коли увімкнули телевізор.
Уже в обід у місті почали лунати інтенсивні регулярні вибухи. Наступного дня у Волноваху зайшли російські війська, почалися бої.
— «Я чула, як у місті стріляли. Потім вибухнула заправка — було багато вогню».
Наступного дня родина вирішила провідати бабусю, яка не виходила на зв’язок. З нею все було добре. Вони залишилися переночувати.
— «Я тоді ще не знала, що одна нічка — це буде чотири місяці».
Саме з цього моменту почалося життя в ізоляції.
— «Ми прокинулись від прильотів ракет та пішли в кімнату, де було тільки одне вікно, яке ми перекрили. І з цього дня почалося пекло. Прильоти кожну хвилину, це був жах. А ще було дуже холодно. Ми прийняли рішення розтопити піч, яка була у бабусі, і папа вирішив швидко піти в сарай і взяти щось. Ми палили все, що бачили, від деревини до взуття, одягу... Їжі не було, ми просто сиділи та їли вже прострочений хліб».
Найстрашнішим був нічний час.
— «Уночі виходили люди, які виламували будинки та забирали чужі речі».
Поруч із ліжком лежали ножі та молотки — на випадок, якщо доведеться захищатися.
— «Вже був вечір. Ми сиділи за столом, на вулиці — тиша, і раптом стук у двері. Ми всі одразу схопилися за те, чим могли б захищатися… Але це була просто сусідка — вона принесла нам їжу. Там навіть були солодощі. Я пам’ятаю, як тоді наїлася.
Наступного ранку ракети літали, свистіли над дахом — у бабусі не було підвалу. Потім ми почули звук літака. І почалися прильоти. Літак скинув ракету прямо туди, де була наша знайома. Коли все стихло, тато пішов перевірити, чи вона жива. Вона вижила.
Наступного ранку прильоти були щохвилини. Я сиділа за столом біля вікна й читала, коли почула свист. Останнє, що я встигла почути перед тим, як мене відкинуло, — це “лягай”. Зі мною все було добре, але вікно розбилося, і я одразу побігла до всіх на ліжко. Ракети почали падати навколо будинку, стеля тріщала, і поки я лежала, на мене впав маленький камінь. Прильоти йшли один за одним — 1, 5, 10, 20 — прямо в метрі від нашого дому. Через 20 хвилин усе закінчилося.
Так повторювалося п’ять разів. Одного разу бабуся вийшла на вулицю щось узяти — і саме тоді був приліт. Вона швидко прибігла назад. В інші рази ми всі були разом і лежали на ліжку.
Я не пам’ятаю точно, але дні з 8 по 10 березня були найгіршими. Вранці було тихо — жодного прильоту. Тато вийшов на веранду подивитися, що відбувається, а потім забіг до нас. Ми всі вибігли за ним і побачили, як сотні військових виходять із міста. Коли вони проходили майже біля нашого будинку, почалася перестрілка між українськими та російськими військовими. Кулі розбивали нам вікна, ми сиділи та молилися. Військові падали на асфальт — деякі просто біля наших воріт…
Увечері стало тихо.
А вночі тато побачив у вікно російських військових — вони йшли й розмовляли.
Ми зрозуміли: місто тепер під росією.
Після цього ще були прильоти, але це вже було ніщо в порівнянні з тим, що ми пережили.
Потім ми жили в окупації. Я пішла до школи, де всі співали російський і “днрівський” гімн. З’явилися нові предмети — історія росії та інші, пов’язані з нею. Це було дуже складно.
Одного разу ми змогли потрапити до лікарні. Я пам’ятаю її зовсім іншою — але тепер вона була повністю розбомблена. Ми зайшли всередину, і всі стіни були в крові.
Є ще багато речей, про які я не можу написати. Я просто ще не можу це усвідомити.
Зараз я в Польщі. Ми змогли виїхати через росію, Литву, Латвію. Я ніколи цього не забуду».
