Цю розповідь ми записуємо з військовим, який проходить службу в ЗСУ майже 2 роки. Зраз його рідне місто Волноваха тимчасово окуповане, тому родина мешкає частково у безпечних регіонах України та в Європі.
Ми поговорили з захисником про службу, ротації, гроші, побут і те, що найбільше його дратує на п'ятий рік повномасштабної війни. Він — один із пілотів, які працюють максимально близько до лінії бойового зіткнення. Там, де сьогодні небо буквально кишить дронами.
«Раніше було 7 днів на позиції, тепер — по два тижні»
— У різних професій у війську все по-різному, — пояснює він. — Найбільше вихідних у пілотів, які знаходяться найближче до ЛБЗ. Але це не тому, що комусь легше. Просто інтенсивність роботи там така, що люди довго не витримують. Ще певний час тому схема була відносно стабільною: 7–10 днів на позиціях і тиждень удома. Зараз ситуація змінилася. Через насиченість дронів і важчі ротації хлопці заходять уже приблизно на два тижні. Потім мають 7 днів вихідних. Але все залежить від ситуації на фронті й кількості особового складу. Ті, хто не бере настільки активної участі в бойових діях, можуть отримати 5–7 днів відпочинку приблизно раз на місяць або півтора.
«Автівкою ближче ніж на 10 кілометрів до лінії бойового зіткнення вже не під’їдеш»
Він згадує, як змінився фронт за останні роки.
— Колись машини могли заїжджати на півтора-два кілометри від позицій. Зараз у нормальну погоду ближче ніж на 10 кілометрів від ЛБЗ навіть пробувати не варто. Причина — дрони. Те, що раніше робили люди, тепер дедалі частіше виконують наземні роботизовані комплекси. Раніше все заносили власноруч. Тепер НРК покриває дуже багато задач, і в чомусь стало легше. Але водночас стало значно небезпечніше через кількість дронів. Війна стає більш технологічною буквально на очах. І це не красивий заголовок з конференцій про майбутнє оборони. Це реальність, де фактично будь-який рух поблизу фронту може коштувати життя.
Побут на позиціях: «Держава покриває 70–80%, але решта — з нашого “общака”»
Романтизму у фронтовому побуті немає.
— Більшість їжі на позиції пілоти купують самі, — каже він.
Водночас визнає: із забезпеченням стало краще.
— Держава дає м’ясо, молочку, консерви, овочі, фрукти, рибу, ковбаси, сири. Чогось вистачає, чогось хотілося б більше — тут уже залежить від того, хто що любить. Схожа ситуація і з технічними засобами. Думаю, держава зараз покриває десь 70–80% потреб. Але інші 20% — це дуже великі гроші, які йдуть із нашого “общака”.
Чоловік має на увазі постійні збори всередині підрозділів, купівлю дрібного обладнання, ремонти, додаткове спорядження. Те, без чого на фронті не виживають.
«Базова підготовка — це одне. Реально вчать уже на місці»
— БЗ ВП допомагає звикнути до великого колективу, до того, що всі різні. Але це загальна підготовка. Профільно тебе навчають уже безпосередньо на місці. Війна дуже швидко стирає різницю між теорією та практикою. Тут недостатньо просто пройти курс. Потрібно вчитись постійно — адаптуватися до нової техніки, нових тактик і нової реальності, яка може змінитися буквально за тиждень.
Гроші, які не відповідають ризику
— У пілотів зараз 100 тисяч премії плюс 20 тисяч зарплати. Але бонусів як таких немає, як і штрафів. Кумарить недостатнє грошове забезпечення для всіх ланок. І те, що зарплати в гривнях, а не в доларах.
Він переконаний: базове грошове забезпечення військового має бути значно вищим.
— Я вважаю, що одна лише зарплата повинна бути мінімум тисяча доларів. А премії — окремо: для піхотинців 5 тисяч доларів, для штурмовиків — 4 тисячі, для пілотів і тих, хто працює ближче ніж за 10 кілометрів до ЛБЗ, — 3 тисячі.
І додає що у всіх мають бути гарантовані два місяці відпустки на рік.
«Найбільше вибішує невизначеність»
Наприкінці розмови він говорить про мобілізацію — і про те, як суспільство досі не навчилося чесно дивитися на війну.
— Найбільше вибішує невизначеність. З одного боку десятеро здорових мужиків пакують одного механіка. А з іншого — чуваки в качалках вистрибують з вікон.
Його дратує культ «темщиків» і швидких грошей.
— У нас чомусь більше поважають тих, хто мутить бабки, а не військових, волонтерів, слюсарів... Не честь і гідність. Війна — це не лише фронт. Це ще й питання того, кого суспільство вважає своїми героями.
В нашій країні перемогу наближають не тільки військові. Абсолютно всі громадяни можуть стати дотичними до цього, навіть самі того не розуміючи. Відео, які публікують наші громадяни, можуть дискредитувати нашу боротьбу на рівні країни, а можуть вмотивувати когось на боротьбу з несправедливістю. Тому процес наближення перемоги залежить від багатьох дій. Не потрібно думати, що якщо ти не у війську, то від тебе нічого не залежить.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
