Українці п'ятий рік живуть у повномасштабній війні й чують, що вони сильні та адаптивні. Але чи безоплатна ця стійкість? Психологиня та психотерапевтка Лариса Дідковська під час публічної розмови, яку організували Донбас Медіафорум і Фундація “Множина”, говорила про журналістів — професійних свідків чужого болю. Утім, її поради стануться в пригоді кожному: медикині й волонтерові, вчительці й продавчині, переселенцям і тим, хто має рідних на фронті.
Лариса Дідковська — професорка Львівського національного університету імені Івана Франка та ректорка Українського вільного університету в Мюнхені.
Стійкість має свою ціну
Здатність адаптуватися — головний ресурс будь-якої живої істоти. За роки війни українці справді стали стресостійкішими. Проте психологиня радить не забувати про дію закону "збереження енергії".
“Ми не кролики Дюрасел. Ми не можемо викинути одні батарейки, вставити інші й тарабанити далі. Ми живі істоти, і в нас є межа того, що ми можемо витримати”, — пояснює Лариса Дідковська.
Платимо ми за це виснаженням, здоров'ям, тривожними та депресивними розладами, а також радикалізмом у поведінці. Психологиня радить придивитися, як люди їздять дорогами чи як роздмухують конфлікти з нічого.
“Війна поляризує, війна легалізує агресію. На війні можна вбивати, калічити, руйнувати. І це ціна наших здобутків”, — пояснює Лариса Дідковська.
Ще одна пастка — "гойдалка". Якщо людина довго перебуває в режимі “я все можу, все витримую”, згодом її відкидає в протилежний бік: “нічого не можу, нічого не хочу”. Цей стан, коли зникають бажання та сили, називають апато-абулічним синдромом.
Чому ми зриваємося на рідних
Справжній кривдник — росія, країна-агресорка. Проте виплеснути гнів безпосередньо на нього може хіба той, хто на фронті. Решта переспрямовує почуття в бік — психологи називають це дефлексією. Найчастіше “дістається” найближчим.
Лариса Дідковська ілюструє це побутовим прикладом. Посварилися дід із бабою. Дід бере сокиру й іде рубати дрова, баба — полоти грядки.
“І баба ціла, і дрова порубані. І дід цілий, і бур'ян пополотий”, — усміхається психотерапевтка.
Це конструктивна дефлексія. Руйнівна — коли злість виливається на дітей, партнера чи домашніх тварин.
Окремо вона говорить про родини, які опинилися далеко від дому. За її даними, 85% розлучень в еміграції припадає на сім'ї, що, найімовірніше, не розпалися б на рідній землі. Причину пояснює теорія систем: сім'я, яка відгородилася від світу, стає замкненою системою, а така система руйнує сама себе. Це як із водою: ряска й гниль з'являються у ставку, а не в річці, що має притоки й витоки. Тому так важливо не замикатися — підтримувати зв'язки з друзями, громадою, новим оточенням.
Утім, злість сама по собі не ворог. Психологиня нагадує, що дефлексія буває конструктивною, і саме так, на її думку, можна пояснити українську стійкість, якій дивуються на Заході. Іноземні медіа пишуть про людей, які після нічних обстрілів зранку йдуть на роботу, відкривають кав'ярні, ведуть уроки, лагодять вибиті вікна.
“З якою енергією вони йдуть працювати? Точно не з енергією спокою чи задоволення. З енергією злості, люті — всупереч, на знак протесту. І правильно роблять”, — переконана Лариса Дідковська.
Головне — куди спрямувати цю енергію. Якщо гнів перетворюється на роботу, волонтерство, відбудову, хатні справи чи спорт, він допомагає вистояти. Якщо ж людина не помічає, що накопичене роздратування виливається на рідних, варто зупинитися й пошукати для нього інший вихід, як той дід із сокирою та баба із сапкою.
“Зараз ненормально всім”
Професійна деформація притаманна будь-якій роботі, і її не варто ні боятися, ні заперечувати. Особливо це стосується тих, хто щодня стикається з чужою бідою: журналістів, медиків, рятувальників, соціальних працівниць, волонтерів.
“Зараз ні з ким не нормально. Перестаньте себе дурити. Це нормальні реакції на ненормальні події”, — наголошує психотерапевтка.
Що допомагає вирівняти баланс:
- Емоційна дистанція безпеки. Хірург, який розчиняється в страху пацієнта, не зможе його врятувати. Йдеться не про байдужість, а про погляд збоку. Психологи називають це метапозицією.
- Власні джерела радості. Для когось це онуки, для когось музика, книжки, прогулянки з собакою, подорожі чи гриби в лісі. Якщо життя перехилилося в бік негативних емоцій, їх треба врівноважувати позитивними.
- Робота з фахівцями. Лариса Дідковська розповіла про два дослідження серед українських психологів і психотерапевтів, які роками працюють з горем, — 119 і 115 практикуючих фахівців. Ознаки вигорання виявили лише в 39% опитаних. Сили їм дає сенс. Як писав Віктор Франкл, якщо знаєш, навіщо жити, можна витримати будь-яке “як”.
Сенс захищає і від травми. Ще у 2014 році українські фахівці навчалися у військовому шпиталі у Варшаві, де лікують посттравматичний стресовий розлад. Тамтешні колеги поділилися спостереженням: ПТСР частіше розвивається в найманців і загарбників, а в тих, хто боронить рідну землю та родину, — у рази рідше.
“Тому, що ми боронимо своє, тому що наше сумління чисте”, — каже Лариса Дідковська.
За її словами, в стресі психіка одночасно тисне і на газ, і на гальма. З одного боку, вона знечулюється, щоб людина могла витримати жахіття. З іншого — загострює чутливість, щоб помітити небезпеку. Саме поєднання знечулення та співчуття психотерапевтка називає звичкою, яку варто виробити кожному, хто працює з чужим болем.
Чи маємо право на слабкість
“Слава Богу, має”, — відповідає Лариса Дідковська на запитання, чи може людина не витримати.
Дорослі живуть у світі “треба”: виконують обов'язки, відповідають за свою справу. Але скільки місця в ньому залишити для “хочу” — це вже інстинкт самозбереження й особиста відповідальність кожного.
А ще праця сама по собі може лікувати. У Львівській обласній психіатричній лікарні, якій понад 150 років, від початку були грядки, майстерні, господарство. Робота забирає час, який людина віддала б відчаю, повертає відчуття, що ти автор власного життя, і дає видимий результат.
“Але пам'ятайте, передозування — це зле”, — застерігає психологиня трудоголіків.
Провина за звичайне життя
Дехто соромиться ходити в кафе, закохуватися, їхати у відпустку, коли в країні війна. Проте війна загострює не лише біль, а й цінність життя.
“Вина може бути мірилом совісті, а може бути кайданами, які заважають іти далі”, — каже Лариса Дідковська.
Якщо провина раціональна, її можна “відпрацювати” дією. Наприклад, той, хто вижив, може опікуватися дітьми загиблого побратима, допомагати вдові, розповідати сиротам про батька-героя. А тим, хто горює, психотерапевтка радить поставити собі запитання: якби на вашому місці опинилися рідні, чого б ви для них хотіли — щоб вони все життя страждали чи щоб жили далі й раділи?
Згадує вона й давню молитву: дати сили змінити те, що від тебе залежить, прийняти те, що не залежить, і мудрість відрізнити одне від іншого.
Як зрозуміти, що вам потрібна допомога
Головний маркер — безпека чи небезпека. Норма — у дозі: одна таблетка лікує, а пачка може вбити. Тривожні сигнали:
- порушився сон;
- ви не відновлюєтеся після відпочинку;
- те, що раніше тішило, більше не радує;
- ви не можете робити те, що робили раніше.
Тоді час “скидати баласт” і гальмувати планово, а не чекати, доки машина опиниться в кюветі.
Лариса Дідковська дає три поради:
- Прислухайтеся до себе. Ніхто, крім вас, не знає, де ваша межа. І ніхто не прочитає ваших думок, якщо ви про них не скажете.
- Викресліть зайве. “Великдень настане, навіть якщо ви не помиєте вікна. А дух Різдва — не у 12 стравах, а в стані душі”.
- Шукайте підтримку. Біда, розділена на двох, стає вдвічі меншою. Попросіть бабусю побути з дітьми, розділіть хатні обов'язки навпіл.
За понад 40 років практики, слухаючи спогади людей про найщасливіші моменти дитинства, психотерапевтка жодного разу не чула про вимиту підлогу чи наварену їжу. Люди згадують ліс, куди ходили з батьками, каруселі, полиці в потязі дорогою на море.
“Щасливі діти з мамою рачки на підлозі — це те, що вони згадають”, — зауважує вона.
Коротко про головне
Наприкінці розмови Лариса Дідковська відповіла на кілька бліц-запитань:
- Що найкраще повертає відчуття, що ти живий? Прості речі — як у дитинстві, коли для щастя вистачало метелика на долоні чи морозива.
- Яка щоденна дрібниця має велику силу? Побутові ритуали — вони дають відчуття стабільності.
- Що краще відновлює — тиша, розмова чи обійми? Обійми.
- Чи є почуття гумору формою стійкості? Найбільшою.
- Яку фразу вона заборонила б? “Вам треба бути стійкими”. На її думку, людям треба бути такими, якими їм пасує.
А найкраща новина про людську психіку — вона здатна на більше, ніж ми думали.
“Ми не підозрювали, що це можемо. Тепер ми це знаємо, вміємо й застосовуємо”, — підсумовує психотерапевтка.
