Після 24 лютого 2022 деякі переселенці з Донеччини та Луганщини почали кардинально змінювати свої культурні звички — переходити на українську мову в побуті, відмовлятися від російської музики, по-новому сприймати національні традиції. Культурологиня Лариса Осадча називає це явище "рекультурацією" — свідомим поверненням до автентичної української культури після десятиліть чужого впливу. Про те, як війна трансформує нашу культурну пам'ять, чому нематеріальна спадщина виявилася міцнішою за матеріальну, і як емоційно синхронізувати розколоте суспільство — пані Лариса розповіла Волноваха.City.
Довідка: Лариса Осадча — докторантка НАКККіМ, кандидатка філософських наук, магістр політології, лекторка. Науковиця досліджує прояви сучасної культури: культурну й комунікативну пам’ять, соціокультурну модернізацію, сучасні субкультури та культурну політику.
Після початку повномасштабної війни деякі переселенці з Донеччини та Луганщини почали змінювати власні культурні коди. Чи є якийсь визначений термін для цього явища і як можна популяризувати таку поведінку у суспільстві?
– Явище, коли переселенці з Луганщини та Донеччини почали змінювати культурні коди (культурну семіосферу), я б ідентифікувала як рекультурацію. Розрізняють соціалізацію – засвоєння людиною правил та норм поведінки певного соціуму (це те, що відбувається з українськими переселенцями дорослого віку в країнах їх вимушеного мешкання), інкультурацію – засвоєння індивідом культурних кодів, норм, смислів, світогляду певної етнічної спільноти. Інкультурація відбувається з дитинства через найближчі (референтні) групи. Це відбувається латентно, непомітно – через мову, звичаї родини, сімейну історію, освітні інституції. Інкультурація зазвичай не відбувається при переїзді в іншу країну. Інкультурація у дві культури можлива за умови контакту дитини з різними національними культурами, наприклад, коли батьки є представниками різних національних спільнот, або ж за умови проживання дитини в районі компактного розселення певної етнічної спільноти на території іншої країни – чайнатаун в Лондоні (китайці Британії), італійський квартал у Нью-Йорку (італійці Америки), українська громада в Торонто (українці Канади).
У культурній антропології його вживають, коли йдеться про повернення до автентичної культури після періоду чужого впливу або асиміляції. Зустрічається термін у роботах Броніслава Малиновського. На мою думку, він найбільше підходить для опису культурних трансформацій в Україні, зокрема на прикладі свідомої українізації вихідців з найбільш русифікованих колись регіонів і міст нашої країни. Іноді ще говорять про деколонізацію, але це поняття має переважно політичний контекст. Щодо процесів у сфері культури та ідентичності вживають гібрид «культурна деколонізація», але доречніше, на мою думку, було б використовувати питомо культурологічний термін «рекультурація».
Популяризувати цю тенденцію потрібно латентно, неагресивно, але наполегливо і повсюдно. Вихідці з Луганщини та Донеччини задають зразок «позитивної нормалізації», тобто показують, що культурний код можна успішно засвоїти й це позитивно впливає на їх власну Я-концепцію та формує потужний соціальний капітал. Україномовність має сприйматися як базова грамотність. Головний акцент, на мою думку, має припадати на роботу з молоддю – через мистецькі практики, освітні заходи.
Йдеться не лише про авдиторне вивчення української літератури чи історії України, а про отримання чуттєвого, імерсивного досвіду – відвідування місць памʼяті в інших регіонах, про які попередні покоління лише читали з книжок. Україна має постати як чуттєвий образ у свідомості дітей, а не абстрактне гасло. Можливо, налагодити учнівські обміни чи «гостини» між школами різних регіонів. Звичайно, значущими є такі культурні практики, як фестивалі, мандрівки, пісенні конкурси. Вони емоційно синхронізують учасників. Взагалі, українці знатимуть українську мову (якщо збережемо державу), це константа. Повільними, але впевненими кроками ми рухаємось у цьому напрямку. Українська є мовою освіти всіх спеціальностей (медичні та технічні спеціальності довго були у цьому плані інерційними, бо наукові джерела, словники, протоколи, довідники були російськомовними й ніхто не брався за переклад і видання такої вузькопрофільної літератури), умовою прийняття на держслужбу, здобуття публічного капіталу тощо.
Гострішим, на мою думку, є питання, якими ще мовами володітимуть українці. І ось тут варто казати чесно: бажано не російською з її агресивним і травматичним контекстом. Певно, варто посилити поширення англійської як стратегічної для нашого геополітичного партнерства. І, певно, рух у цьому напрямку теж невідворотний.
Мова – вкрай важливий, але не єдиний інструмент, що формує відчуття приналежності до спільноти. Згуртованість дає відчуття сили і безпеки. Зараз, як на мене, головний виклик українського тилу – емоційна асинхронія. Тут ідеться про формування і усвідомлення нашої емоційної культури. Ми потребуємо словника термінів, щоб назвати свої переживання, які були непритаманні довоєнному життю. Якщо вони ідентифіковані, то їх легше взяти під контроль, а отже пережити. Тому у нас спостерігається такий великий запит на інформаційні матеріали (текстові й відео-інтервʼю, подкасти, вебінари, тренінги) з психологами. Бо хоч називаються індивідуальні переживання, але такий словник емотивів завжди напрацьовується інтерсубʼєктивно, тобто має відгукуватися багатьом. Отож, називання, творення вокабуляру – це перший момент синхронізації, до речі, він хибує тим, що не описує емоцій тих, хто виїхав за кордон, релокувався, вирвався з окупації. Ці категорії лишаються мовчазними або ж не надто гучними. І це теж питання чому: люди ще перебувають у травмі? бояться, що їх не зрозуміють, не забажають почути? вони спробували говорити, але зіткнулися з нерозумінням чи осудом? У цьому напрямку ще багато роботи.
Другий момент емоційної синхронізації – створити ритуали, які виконуватимуть громадяни України разом, в один і той же час. Інструментами такої синхронізації є щорічне відзначення свят, річниць, днів памʼяті (потрібен календар обовʼязкових свят країни, що формують національну ідентичність), щотижневі ритуали, наприклад понеділкове підняття національного стяга у навчальних закладах, виконання гімну, як це практикувалося у 2014-2015 роках, завдяки чому виросло покоління, яке знає український гімн не завдяки силуваним зусиллям для отримання оцінки на уроках. Також потрібні щоденні короткі, але неухильні ритуали, як хвилина мовчання та виконання гімну.
На мою думку, у нас не склалася чітка асоціація та очікування щодо відзначення Дня Незалежності України. Це має бути головне свято країни, але ще не склався структурований ритуал його відзначення. До війни йому була притаманна карнавальність, фестивальність та елементи шоу. Кожного року це мало бути щось нове, помпезне, ефектне, відмінне від торішнього святкування. Мабуть, ми лише напрацьовували ціннісний базис події. Цей день мав би стати точкою відліку національної емоційної синхронізації й цементом для відчуття національної приналежності. Але якраз елемент синхронності був відсутнім. Це було «київське свято», «їх незалежність». Так, принаймні 24 серпня відчувалося у нас на Черкащині, звідки я родом, бо воно святкувалося дуже камерно у 2000-х – концерт для працівників держсфери у Будинку культури за кілька днів до власне 24 серпня. Бо в цей день глава районної адміністрації їхав до обласного центру або за особливі заслуги – до Києва. У нашому місті нічого в цей день не відбувалося: можна було подивитись телевізор або піти копати картоплю. Складалося враження «несправжності» чи «їхньості» цього свята. А має бути повсюдна «нашість». Всенародним був Великдень чи навіть Івана Купала. Відтепер це має бути День Незалежності – тотально, в кожному населеному пункті, де є українці, вдома й за кордоном, з головами адміністрацій, старостами й мерами, місцевими зірками й героями. Це не свято президента чи мешканців столиці, за нього заплачено народною кровʼю. Тому календар національних свят потребує не лише включення нових дат, але й переосмислення старих. Свята важливі: вони дають відчуття солідарності, приналежності, згуртованості.
Як знищення російськими загарбниками української НКС (носіїв традицій, обрядів, локальних звичаїв) на окупованих територіях впливає на колективну культурну пам'ять українців? Які механізми відновлення культурної пам'яті після таких травм?
– На думку американського дослідника Джеффрі Александера, котрий досліджував травму Голокосту, внаслідок якого загинули його предки, культурна травма не подібна до індивідуальної. Остання – обʼєктивна: є поранене тіло чи важка втрата, до якої нормальне, розмірене, цивілізоване життя ніколи не готує. Колективна ж травма конструюється через комунікацію, вона формується внаслідок розказування історій, свідчень та етичної оцінки того, що пережила спільнота.
Якщо етнос чи народ втрачає солідарність, чи державність, його культурна травма іншим народом не буде почута. Скривджені люди не матимуть шансу все пропрацювати й зцілитися.
Творчість загиблих діячів культури має увійти у наратив української воєнної культурної травми. А культура, з цього погляду, досить «кровожерлива»: найпотужнішими її смисловими точками і є колективні травми. Вони переформатовують національний ціннісно-смисловий універсум. Сучасні німецька, японська, ізраїльська, французька, британська ідентичності центруються на втратах Першої чи Другої світових війн (незалежно від того, по який бік хто був) і тих змін у їх національних культурах, які ними запустилися. Комплекс жертви, відплати, спокути – потужний харч для зміцнення колективної ідентичності. Тому їм так тяжко сприйняти російсько-українську війну як глобальну, бо це вплине на їх власну ідентичність.
Але нам своє робить – згадувати, памʼятати, знімати кіно, проводити конкурси, фестивалі. Культура тут і формулює характер травми, і зцілює, і памʼятає. Доки ми спільнота – ми і оповідачі, і слухачі, і наше існування не можна заперечити чи проігнорувати.
Яким чином елементи нематеріальної спадщини можуть набувати нових смислів та значень у контексті опору російській агресії та збереження національної ідентичності?
«Коефіцієнт міцності» нематеріальної спадщини більший, ніж матеріальної в умовах екзистенційної загрози, бо зберігшись як технологія чи «рецепт», нематеріальна спадщина може легко набути матеріальної форми. Будь-де, будь-коли, перед будь-якою авдиторією, будь-яким виконавцем (навіть неукраїнцем). Тут можна згадати типологію форм колективної памʼяті історика Яна Асмана. Він виокремлював два її види – комунікативну та культурну памʼять. Комунікативна – жива, близька до події та автентичних свідчень, хоча ще недостатньо раціоналізована. А культурна виникає згодом, коли зі спогадів вивітрюється емоційний компонент, натомість лишається обґрунтованість, правдоподібність, логічність. За Асманом перехід комунікативної памʼяті у культурну є незворотним процесом. Але Жан-Поль Сартр в есе «Що таке література» та Ролан Барт у книзі «Нульовий рівень письма» (Writing Degree Zero) якраз і вбачають цінність літератури та художньої творчості загалом, у тому, що вони є не просто «грою фантазії» чи засобом експресії індивідуальних переживань, тобто арттерапією. Професійне мистецтво, навпаки, міцно звʼязує нас із реальністю, осучаснюючи минуле. Яким чином? Давня історія доходить до нас як наратив, як екстракт культурної памʼяті. Це складний, монохромний для свідомості субпродукт. Екстракт. Мистецтво ж робить його смачним, придатним для травлення, актуальним. Завдяки оповідним і зображальним прийомам, файли культурної памʼяті ненадовго конвертуються у комунікативний формат (часом втрачаючи абсолютну наукову правдивість, але це і є рисою комунікативної памʼяті). Вони стають емоційними. Мистецтво робить історичні наративи емоційними.
Артефакти нематеріальної культурної спадщини є ніби «штучно екстрактованими». Це зазвичай ще живі практики чи технології, які потрапляють у загрожене становище. Тому вони «висушуються» до кістяка – раціоналізуються, кодифікуються, архівуються. Але цей екстракт будь-коли може набути первинного соковитого вигляду, бо записується його виконавська рецептура. Тому в умовах війни напрямок збереження нематеріальної культурної спадщини є одним з найважливіших. Це одна з наймобільніших і найстійкіших форм культурної памʼяті.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості
українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
