Дослідниця та фольклористка Ірина Крюченко розповіла Волноваха.City про те, як зберігалися різдвяні традиції в селах Донеччини попри радянські заборони, голодомори та індустріалізацію. Також вона пояснила що таке "громак" і навіщо морозу пропонували куті.
Ірина Крюченко народилася в селі Малинівка Волноваського району. Понад 18 років вона досліджує фольклор та етнографію Донеччини, записує спогади старожилів і відновлює історичну пам'ять краю. У розмові з Волноваха.City дослідниця поділилася унікальними знаннями про різдвяні традиції регіону, зібраними під час експедицій 2004-2022 років.
Чому Донеччина святкувала Різдво по-різному
Різдвяні традиції Донеччини вирізняються надзвичайною різноманітністю. Як пояснює Ірина Крюченко, це пов'язано з особливою історією заселення регіону.
"Донбас сформувався як багатошарове середовище. У XVIII-XIX століттях сюди масово переселялися мешканці Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини. А після Другої світової війни на початку 1950-х років до степових сіл доєдналися депортовані радянською владою лемки та бойки, яким довелося залишити рідні карпатські землі через обмін територіями між Радянським союзом та Польщею", — розповідає дослідниця.
Експертка називає Різдво на Донеччині "сумішшю традицій", де кожне село має свою пісню, свою особливу мелодику й власну манеру святкування.
Пані Ірина підкреслює, що попри тривалу індустріалізацію та потужний вплив радянської атеїстичної політики, у сільських місцевостях частково зберігали різдвяні звичаї. Навіть у робітничих містах майже кожна господиня на Різдво готувала кутю і узвар.
Кутя на столі у Ірини КрюченкоФото: Ірина Крюченко
Як більшовики змінили календар
Одна з найважливіших подій, що вплинула на збереження різдвяних традицій, — календарна реформа 1917-1918 років, запроваджена більшовицькою владою.
"До революції всі українці жили за юліанським календарем. У ньому Різдво святкували 25 грудня, Свято Миколая — 6 грудня. Після приходу більшовиків до влади у січні 1918 року вони запровадили григоріанський стиль, штучно пересунувши всі дати на 14 днів уперед. Це було не технічне рішення, а ідеологічна операція, спрямована на руйнування церковного впливу", — пояснює Ірина Крюченко.
Радянська влада прагнула відриву від християнських свят, бо вони формували моральність, родинність і духовність — ті цінності, що суперечили тоталітарній моделі.
"Моя бабуся Ганна Ткаченко, 1901 року народження, ще до зміни стилю зберегла богословний календар із правильними датами. Завдяки пам'яті старших поколінь ці знання не зникли", — ділиться дослідниця.
Сьогодні Україна повернулася до історичного церковного календаря, і ми знову святкуємо Різдво 25 грудня, як це робили наші пращури понад тисячу років.
Пилипівський піст
Різдво на Донеччині починалося задовго до свята. Різдвяний піст, який тут називали Пилипівським, тривав 40 днів — від 15 листопада до 24 грудня.
"День апостола Пилипа припадав на 14 листопада і символізував перехід до Різдвяного посту. У цей день влаштовували заговини — останній святковий бенкет перед пісними обмеженнями. Готували ситні страви: сирні пироги та вареники, м'ясні голубці, ковбаси, ряжанку та холодець", — розповідає пані Ірина.
Наступного дня люди переходили до посту, утримуючись від м'ясної та молочної їжі, приділяючи більше часу молитвам та добрим справам.
Святий Миколай відкривав двері трьох великих празників
На Донеччині саме Святий Миколай "відкривав двері трьох великих свят" — Різдва, Василя та Водохреща.
"Майже в кожній хаті був образ Миколая, перед яким родина молилася щодня. Моя бабуся була дуже віруючою людиною. На передодні свята, яке відзначалося двічі на рік — влітку і взимку, вона своїм онукам випікала круглі пряники з надрізаними хрестиками. Це печиво вона називала медяниками, бо до його інгредієнтів входила велика кількість меду", — згадує дослідниця.
Більш урочистим вважався зимовий день Миколая. Майже всі люди з самого ранку йшли у церкву на службу, яка завершувалася частуванням "проскурками" та спільною піснею "Ой, хто-хто Миколая любить".
«Проскурки» — це народна, розмовна назва для просфор. Просфора (від грец. προσφορά — «приношення») — це особливий богослужбовий літургійний хліб, який використовується у Православній Церкві під час Божественної літургії. (Джерело: wikipedia)
Прийшовши з церкви, родини запрягали в сані коней, прикрашали стрічками і їздили з гостинцями до батьків та родичів.
Громаки замість санчат
Ірина Крюченко розповіла про цікаву зимову традицію мешканців Донеччини.
"У нашому степовому краї була поширена традиція ліпити з коров'ячого або кінського кізяку та соломи так званий громак у формі корита. Потім цю заготовку виносили на мороз і кілька разів поливали водою, щоб вона вкрилася твердою льодяною корою. Після замерзання на громаку каталися з гірок", — пояснює дослідниця.
Старожилка села Малинівка Циколовох Л.Т. згадувала: "Тоді ж бєдно усі жили. Санок ні з чого було робити, то громаки з кізяку ліпили. Так вони ще краще санок, сідаєш отак як у крісло і згори швидко їдеш".
Починаючи від Святого Миколая й до Святвечора молодь на вечорницях розучувала колядки та щедрівки, майстрували різдвяні зірки з картону, фольги й кольорового паперу, готували маски та костюми для ряжених щедрувальників.
Дідух приносив добробут у хату
Майже в кожному селі на Донеччині виготовляли обов'язково до свята Різдва дідуха з колосків пшениці і називали його "сніп".
"Коли господар заносив його до хати, вся родина була впевнена, що разом зі снопом приходить в оселю добробут, який був символом багатого врожаю зернових. Ставили сніп на покуті під образами", — розповідає Ірина Крюченко.
А лемки і бойки вірили, що разом з дідухом, який називали "дід", заходять до хати і усі їхні померлі родичі, які будуть присутніми під час великої Святої вечері.
"Бойки і лемки обов'язково в'язали діда з вівса і виконували навколо нього особливі звичаї: зверху на дідуха сипали кутю і вішали на нього ложки, щоб він теж їв, бо сприймали його духом предків і ставилися з повагою, як до справжнього діда", — пояснює дослідниця.
Дванадцять пісних страв до Святої вечері
Дванадцять пісних страв до Святої вечері на столі Ірини КрюченкоФото: Ірина Крюченко
Найважливішим днем зимового циклу був Святвечір, який за новим календарем припадає на 24 грудня. Підготовка до нього мала не просто побутовий, а глибоко обрядовий характер.
"Бойки і лемки принесли із собою багатий обрядовий уклад. До Святої вечері вони обов'язково готували 12 пісних страв", — зазначає Ірина Крюченко.
За словами старожилів сіл Званівка Бахмутського району та Сонячне Волноваського району, куди були депортовані бойки у 1951 році, майже у кожній родині по особливому проходив Святвечір.
Зранку господиня варила кутю з ячменю й заправляла її горіхами, родзинками та обов'язково освяченими на Спаса медом і маком. На кухні пахло пампушками, варениками з картоплею та капустою. На плиті булькотів горох, студився кисіль, смажилися гриби й риба. На стіл готували квашені овочі, і остання страва — лемківські пісні голубці, їх ще називали "тирчані". Саме ця страва стала елементом Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.
Голубці на столі Ірини КрюченкоФото: Ірина Крюченко
"Перед вечерею господар обходив господарку з дідухом. Після цього ритуалу він заходив з дідухом до хати і починав віншувати: "Вінчую вам з тим святим вечором, щоб вам дав Бог цей відпровадити, інший діждати. В щасті, здоров'ї, радості, веселості на много літ, на довгий вік. Що вінчую, то і зичу", — пані Ірина поділилася записом спогаду від Стефанії Прунчак, мешканки села Сонячне.
Як морозу пропонували куті
У багатьох селах Волноваського району був записаний звичай "гукання морозу до столу". Цей обряд виконував господар, а якщо його не було — господиня.
"Брали рушником горщик в руки, підходили до печі або до вхідних дверей і промовляли: "Морозе-морозе, іди до нас кутю їсти, ну що не йдеш? То й на Петрівку не бувай, жито пшеницю не ламай", — розповідає Ірина Крюченко про спогад, записаний від Тетяни Бабенко з Карлівки.
У тих же селах Донеччини, де переважало населення українських переселенців XIX століття, традиція була іншою. Страви готували пісні, але їхня кількість не мала строго визначеної норми.
"Наші пращури пережили три голодомори, спричинені політикою радянської влади, а також примусову колективізацію, що зруйнувала традиційний уклад життя. Через це кулінарна різдвяна традиція була частково втрачена, і на Святвечір на стіл клали "що Бог послав", — пояснює дослідниця.
Вечірники ходили з горщиками куті
Особливістю Святвечора на Донеччині була традиція "вечірників".
"Діти з вузликами, в яких матері клали горщик з кутею, ходили по сусідах та родичах, передаючи вечерю. Вони заходили до хати зі словами: "Тато й мама вечерю передали". Господарі куштували принесену кутю і клали до горщика три ложки своєї. Дітей пригощали пиріжками, горіхами, яблуками, цукерками, іноді давали дрібні гроші", — розповідає Ірина.
Вечірники починали ходити після обіду і до появи першої зірки на небі. Колядок у цей день не співали — дотримувалися тиші.
Фото з Районного фестивалю традиційної української культури "Світовид" (2018 рік) Фото: Волноваха.City
Колядники просили благословення у церкві
Після вечері господарі йшли до церкви, беручи з собою м'ясні скоромні страви для освячення. Повернувшись, викладали їх на стіл до пісних страв і починали розговіння.
"Під час святкової служби до церкви приходили колядники з різдвяною зіркою, який зазвичай тримав хлопець, його називали звіздарем. Зайшовши до церкви, колядники просили благословення колядувати. Отримавши благословення від священика, вони перші колядки співали в церкві, а потім співом обходили село, сповіщаючи про народження Христа", — ділиться Ірина Крюченко.
У Волноваському районі здебільшого співали христославні колядки такі як "Архангели Михаїле, Гавреїле в труби трубили", "Ой, дивноє новорождене", "Ой, сів Христос та вечеряти", "Від Ісуса Христова янгол пролітав", "У Віфліємі нині новина".
Вертепи всупереч забороні
Особливу увагу дослідниця приділяє вертепам, які організовували бойки в селі Званівка Бахмутського району.
"Місцева влада забороняла це робити, але бойки були настільки сміливі, що не звертали уваги на заборони. Вони за своїми давніми традиціями відтворювали театральні костюмовані події, пов'язані із народженням Ісуса Христа", — розповідає Ірина.
Обов'язковими персонажами таких вистав були ангели, три царі, цар Ірод з воїнами, смерть, чорт, пастушки, жид Мокшо та його дружина Сара.
А от лемкам села Сонячне не пощастило.
"Коли вони приїхали до села Краснівка, їм не дозволили посадовці з вертепом ходити, пригрозивши посадити за грати. Тому в селі Сонячне ніколи не було вертепу, бо люди боялися", — зазначає дослідниця.
Маланка і щедрий вечір
Щедрий вечір, який святкували напередодні Нового року, має глибоке коріння та багатий обрядовий зміст. Вечір отримав назву Маланка на честь святої Меланії.
"Дівчата збиралися гуртом і ходили від хати до хати, співаючи щедрівки. Вони прославляли Христа та господарів, бажаючи багатства й добробуту", — пояснює Ірина Крюченко.
День Маланки вважався жіночим святом, і хлопці не могли у цей день щедрувати. Тому вони хитрували, теж ходили маланкувати окремими від дівчат ватагами, тільки перевдягненими у кумедні костюми.
"Серед їхніх героїв були кумедні Маланка та Василь, цигани, дід та баба, ведмідь та коза, лікар та інші будь-які вигадані ними герої. Вони рядилися так пишно, щоб їх не можна було вгадати", — ділиться дослідниця.
Ворожіння у найсильнішу ніч
Ворожіння були важливою складовою зимового календарного циклу на Донеччині. У кожному селі існували свої звичаї й вірування.
"У багатьох селах Волноваського району найпоширенішими були ворожіння на Маланку, вечір напередодні свята Василя. Саме Маланка вважалася "найсильнішою" ніччю, коли доля нібито відкриває свої знаки", — розповідає пані Ірина.
Серед популярних ворожінь були гадання на горіховій шкаралупі, виливання воску, гадання на дзеркалі, слухання тиші на дворі, кидання чобота, рахування кілків тину.
"Одне з наймістичніших ворожінь — гадання на дзеркалі. Дівчина сідала в темній кімнаті перед дзеркалом, запалювала свічку й тихо промовляла: "Суджений-ряджений, прийди до мене вечеряти", — ділиться дослідниця записом від Мироненко Л.Ф., мешканки села Златоустівка.
Ірина Крюченко
Посівання і червоний хрест у ополонці
На Святого Василя розпочинався чоловічий день. Починаючи вже з 4 годин ранку чоловіки вирушали засівати домівки сусідів та родичів зерном, промовляючи: "Сійся, родися, всяка пшениця, жито, ячмінь і всяка пашниця".
Останнім святом зимового циклу було Водохреща.
"У багатьох селах Волноваського району побутував звичай вирубувати за тиждень до свята хрест із льоду, утворюючи ополонку в річці. Впродовж тижня жінки приходили до ополонки і поливали хрест буряковим квасом, і він ставав червоним, що символізувало пролиту кров Ісуса Христа за гріхи людей", — ділиться пані Ірина записом від Штурміної С.І. з села Златоустівка.
У день Водохреща священик освячував ополонку, і люди набирали з неї воду. Вони вірили, що ця вода після занурення у воду срібного хреста ставала святою і має цілющі властивості.
Що радянська влада зробила з традиціями
Ірина Крюченко підкреслює, що найбільших втрат різдвяні традиції зазнали в радянський період.
"Саме радянська влада стала головним чинником руйнування духовної та культурної спадщини Донеччини. Більшовицький режим, прагнучи викорінити релігію й знищити українську обрядовість, провів насильницьку календарну реформу у 1918 році. Далі настав ще жорсткіший етап — колективізація, репресії, знищення духовенства та закриття церков", — наголошує дослідниця.
Голодомори, штучно організовані радянською владою, завдали нищівного удару по родинній обрядовій культурі. Люди втратили можливість готувати традиційні страви, а багато елементів різдвяної кухні й обрядовості були забуті.
"Проте попри всі заборони різдвяні традиції на Донеччині не зникли. Вони вижили у родинних переказах, у пам'яті старших людей, у потаємних домашніх святкуваннях, у тих колядках, які співали наші старожили, не зважаючи на заборони", — підсумовує Ірина Крюченко.
