Людям літнього віку особливо страшно залишитися на самоті, без грошей та підтримки. Тим паче якщо ви мешкаєте на лінії розмежування під час війни на Донбасі та пандемії коронавірусу. Щоб подарувати надію на краще та забезпечити людям достойну старість волонтери створили Будинок Милосердя у Гранітному. 19 квітня до будинку заїхала перша мешканка. ЇЇ історію розповіли у прифронтовій газеті “Громада.СХІД”.
“У Гранітному залишилося дуже багато самотніх людей похилого віку. Деякі з них не мають здоров’я, щоб сходити за ліками, продуктами та навіть приготувати собі їжу. Для таких людей Міжнародний центр допомоги спільно з командою волонтерів FrontLine ініціювали створення Будинку Милосердя та організували доставляння гарячих обідів. Те що ми почали тут робити є унікальним для цього населеного пункту. Наразі під нашою опікою знаходиться близько півсотні людей”, - розповів керівник гуманітарних проєктів у Гранітному Сергій Косяк.
Сергій Косяк в Будинку Милосердя, Гранітне
У Будинку Милосердя створено всі умови для життя та відпочинку самотніх пенсіонерів: тепло та чисто, у приміщенні є спальні кімнати, кухня, кімната для відпочинку з великим телевізором, гаряча вода та туалет, який облаштований для людей з інвалідністю. Волонтери кожного дня готують смачну їжу та перуть у пральній машинці речі для нужденних, якими опікуються.
72 річна Неля Малімонова стала першою мешканкою Будинку Милосердя для самотніх людей похилого віку. Для журналістів жінка розповіла про своє життя та причини, які змусили її змінити звичне місце проживання.
“Раніше можна було жити, але все зіпсувала війна… Чоловік помер — залишилася сама. Коли ми були удвох, легше було, а зараз навіть немає з ким поговорити. Ось тільки Наталя, соціальна працівниця, до мене двічі на тиждень приходить. Поговорю із нею й стає менше дурних думок у голові. Адже іноді й жити не хочеться, тому що пенсії маленької у 1850 грн на життя не вистачає. Топити нічим - 1500 грн за дрова треба платити, а це ж навіть не на всю зиму, а на 20 днів. Взимку піч як затоплю і вся хата в диму, — Неля Малімонова вказує рукою на прокопчену чорну стіну над піччю. В будинку пахне багаттям, — Доводилося цілу годину двері на вулицю тримати, щоб дим вийшов”, - розповідає Неля Малімонова.
Неля Малімонова
За словами Наталії Собчак, яка вже 20 років працює соціальною працівницею у Гранітному, бабуся Неля ледве пережила зиму.
“Після смерті чоловіка Неля Олексіївна не хотіла жити. Коли я до неї приходила, вона завжди була вдягнена у теплі речі, бо в будинку було дуже холодно. Вона не тільки мерзла, але й голодувала, бо на пенсію не могла придбати необхідну кількість продуктів — всі кошти витрачала на ліки, комунальні послуги та дрова”, - розповіла пані Наталія.
Наталія Собчак
Сама Неля Малімонова зізнається, що боялася спочатку попросити у людей допомоги, бо було соромно.
“Я голодувала, бо якось не могла попросити про допомогу в людей. Раніше ж ми з Віктором жили нормально, самі навіть людям допомагали. Чоловік як наловить риби, так всім сусідам роздає. Я працювала на хлібозаводі комірником, тож вдома завжди був хліб, яким ми також ділилися з сусідами. Хазяйство ми тримали — свині були й птиця. Я ніколи не могла уявити, що колись можу опинитися у такому становищі, що нічого буде їсти. Я вам чесно кажу — просити про допомогу просто було соромно.
Коли чоловік захворів, грошей зовсім не вистачало. Його пенсія повністю уходила на ліки. Це вже було не життя — ми виживали. Мені порадили поставити банку для збору пожертвувань в магазині. Віктор відмовився, бо це для нього було ганебно, бо він був сильний духом і ніколи навіть мені ні на що не жалівся.
У 2019 році я сама захворіла. Швидка відвезла мене до Волновахи. Я якраз тоді пенсію отримала. Три дні мене там тримали, кожного дня на лікування та крапельниці гроші брали, а на 4 день в мене грошей залишилося тільки на автобус додому, на швидкій мене ж не повезуть назад? Сказала, що грошей немає, то мене й виписали — під нагляд сімейного лікаря та направлення до Маріуполя дали. Але я тоді не поїхала, бо куди ж мені їхати, якщо чоловіка не можна надовго самого залишати.
Я досі корю себе за те, що не попросила тоді допомоги в людей. Можливо це хоча б трішки подовжило його життя”, - каже Неля Малімонова.
Неля Малімонова біля свого будинку у Гранітному
Ця зима була часом найсильнішої скрути для Нелі Малімонової.
“Що їла? Та хто що дасть — хліб та чай. Мені Наталя казала, щоб я їла, бо буде анорексія, але я навіть вже не хотіла їсти. Мріяла тільки про смерть і думала як би ранком не прокинутися. Мене вбивали думки про Віктора, якого не стало 8 місяців тому. Він сильно хворів, не міг ходити, але був сенсом мого життя, бо я знала, що потрібна йому. Як він помер я залишилася нікому не потрібною”, - згадує жінка.
Неля Малімонова поправляє барвисту хустку і посміхається журналістам. Каже, що нудьгує за спілкуванням та їй дуже приємно, коли люди так уважно слухають її розповіді. Вона ділиться спогадами про дитинство, улюблені книжки та кросворди, які рятували її від самотності цієї зими.
“Я змалку мала багато захоплень, гарно навчалася у школі та знаю три мови: українську, російську та греко-татарську. Бо народилася у селі Білокам’янка, в якому жили переважно греко-татари. Його зараз немає, бо повністю розбомбили”, - ділиться Неля Малімонова.
Неля Малімонова
Про Будинок Милосердя бабусі Нелі розповіла її соціальна працівниця Наталія Собчак і жінка залюбки погодилася туди переїхати.
“Звісно мені страшно. Страшно покидати звичний дім, який береже багато спогадів — як хороших, так і поганих. Мене хвилює як мені там буде. Там же будуть незнайомі люди. Як ми з ними будемо жити та спілкуватися. Напевно певний час мені буде незвично, але іншого виходу в мене просто немає, бо ще одну зиму я так просто не виживу. Бо сама, бо доводилося самій дрова рубати, з пічкою возитися, таскати воду тощо. Пам'ятаю як дрова колола, поліно відскочило прямо в лоба — все обличчя в крові тоді було. А з роками я ж старшою роблюся, а раптом прийде час, коли я води не зможу собі принести — а там вода на місці. Шкода звісно залишати будинок, бо розкрадуть все — в нас же жахіття як будинки обкрадають. Хоча що тут брати — неробочі холодильники, старий телевізор, застарілі меблі та одяг — все моє нажите добро. Але звісно я радію, що буду жити серед людей, вже не самотня”, - каже бабуся Неля, пакуючи речі для переїзду.
При вході у Будинок Милосердя пахне борщем. Бабусі насипають тарілку, а вона зізнається, що вже 8 місяців не їла рідкого. Після обіду жінка оглядає свій новий будинок, знайомиться з волонтерами та посміхається: “Привіт, мій новий дім! Тепер я не сама.”
