Ольга та Олег Семібратови разом з 2013 року. Почали зустрічатися у Донецьку, розписалися під звуки обстрілів у Мар’їнці, втратили дім у Великій Новосілці, разом пережили безліч викликів, проте зберегли свою сім’ю та щире кохання. Про любов, яку не зламала війна, та прості правила, які допомогли їм вистояти разом, подружжя українського воїна та волонтерки розповіли для «Схід NOW».
ПЕРША КАВА
Олег і Ольга росли в різних місцях Донеччини, а об’єднувало їх село Ялта Комарської громади, де в обох були родичі. І хоч бували там вони часто, проте в одну компанію ніколи не потрапляли – через різні кола спілкування та невеличку різницю у віці.
– Чоловік молодший від мене на три роки, і колись це було навіть помітно, – всміхається пані Оля.
Коли вони почали листування у соцмережах, то вже перебралися до Донецька. Олег був студентом, жив у Київському районі, а Ольга працювала в банку на Петрівці.
Олег і Ольга. Архівне фото
– Восени 2013-го Олег написав і запропонував сходити разом на каву. У мене було двояке відчуття. Він дуже шебутний, непосидючий та молодий. Думаю: «Боже, ну що з того вийде?». Ну, поспілкуємося та й усе на тому.
Але наступного дня Олег приїхав до дівчини на роботу. На пасажирському сидінні лежав великий букет квітів.
– Стипендія у мене вся на бензин уходила – хотілося бачити її частіше, а їздити до цієї чарівної жінки було далеко, – сміється Олег.
Вже за місяць він освідчився коханій у своїх почуттях та зробив пропозицію. Ольга відмовила. Проте чоловік не здавався і вдруге попросив її руки через сім місяців – і тоді отримав «так» у відповідь.
«ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ»
Кінець травня 2014 року. РАЦСи у Донецьку вже не працювали – місто було охоплене війною. Тож молоді поїхали до Мар’їнки.
– 3 липня ми подали заяву на шлюб, за два дні до реєстрації почали телефонувати в РАЦС Мар’їнки, питати, чи нас розпишуть і чи вони взагалі працюють. Вранці 3 червня ми знову зателефонували. Нам сказали, що були обстріли, однак запросили приїжджати. Ми поїхали, і нас розписали, – згадує Ольга.
Батьки не знали про їхні стосунки й намір одружитися, лише сестра здогадувалася, але нікому не казала. Уже після церемонії Семібратови зателефонували рідним, а тоді повернулися до Донецька й зробили парні татуювання – «До останнього подиху».
«До останнього подиху». Архівне фото
Оселилися у Волноваському району в Ялті, там народився перший синочок. Згодом придбали будинок у Великій Новосілці, у вересні 2021 року переїхали. А в лютому 2022-го – повномасштабне вторгнення росіян.
Ольга одразу долучилася до волонтерства: зустрічала евакуйованих з Волновахи та Маріуполя, збирала речі, продукти, матраци. У квітні 2022 року заснувала благодійний фонд «Сила Жінки».
Олег спершу вступив до місцевої тероборони, але за місяць самостійно знайшов, де базується армійський батальйон, приїхав до штабу. Там здивувалися: «Ти що, здурів? Як ти нас знайшов взагалі?». Підписав контракт, і тільки тоді повідомив дружину.
– Перші 12 годин були дуже важкими – нерозуміння, сльози. А потім він сказав: «Як інакше я буду дивитися сину в очі?». І все – я сама його відвезла на своїх «Жигулях».
СТРАШНИЙ СПОГАД
Спочатку Олег служив у Волноваському районі, потім – у Красногорівці, рідному місті Ольги, де вона провела перші 18 років свого життя. Коли дружина-волонтерка приїздила туди з гуманітарною місією, він завжди знаходив спосіб побачитися. Йшов пішки з нульових позицій до другої лінії оборони, брав у побратимів мопед – і їхав на зустріч із коханою. Одного разу приїхав мокрий, змучений, сказав, що мало не загинув дорогою. Відкрив рюкзак – а там двоє маленьких цуценят, знайдених на позиції. Одному цуценяті знайшли нових господарів, другий залишився у бабусі пані Олі.
Кутята з передової. Архівне фото
Голос Ольги стихає та починає тремтіти, коли вона згадує один конкретний вечір. Красногорівка. Активні штурми. Зв’язок зник. Вона – на шостому місяці вагітності.
– В мене з’явилося нав’язливе відчуття, ніби з моїм чоловіком сталося щось дуже погане. На мої дзвінки та повідомлення не було відповіді, тож почала дзвонити та писати його побратимам. О третій ночі ротний написав: «Олега не можемо знайти».
Олег тим часом потрапив під обстріл, сховався в підвалі, отримав контузію та кілька годин пролежав без свідомості. Коли вийшов – будинок і гараж поруч були зруйновані вщент. Дістався до своїх, його евакуювали.
– О п’ятій ранку написали, що знайшли – живий. Ті години були, напевно, найстрашнішими в моєму житті. Я писала кожні 15 хвилин: скажіть правду, як є, а то я зараз приїду, – згадує Ольга.
ПТСР, З ЯКОГО ВИХОДИЛИ РАЗОМ
Про це в родині говорять відкрито. Коли загинули близькі друзі та побратими Олега, він отримав сильну психологічну травму.
– У нього був важкий ПТСР. Я боялася, що він може щось із собою зробити, – ділиться жінка.
Виходили разом, понад чотири місяці. Наразі, за її словами, повернувся той Олег, якого вона зустріла 2013-го.
– Це цілком заслуга Олі та дітей. Якби не вони – може, вже не був би живий, – каже чоловік.
Сьогодні Олег на лікарняному, родина перебуває у Дніпропетровській області. Там вони знайшли особливий формат особистого простору – ванна кімната, замок зсередини, дві кави й кілька хвилин тиші разом, поки двійко дітлахів граються у сусідній кімнаті.
– У нас два лідери в родині. Він знається на всьому, що стосується служби, і я туди не лізу. Каже: «А ти зі мною в окопі сиділа?» – й усе, мовчу. А він поважає мої рішення у волонтерстві. Прийняття одне одного – це дуже важлива річ, – пояснює Ольга.
ЯК ЗБЕРЕГТИ СТОСУНКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ
– А ти для мене найкращий коханий чоловік і найкращий тато у світі для наших дітей, – зізнається йому Ольга.
За час викликів і втрат Семібратови сформулювали для себе прості правила, які допомогли їм вистояти разом:
- Фронт і тил – це розлука, але не розрив. Постійний зв’язок, коротке «я живий», «я доїхала», «я поруч» – фундамент безпеки для обох.
- Поранення, зникнення без зв’язку, тяжкий психологічний стан – у ці періоди, коли легко віддалитися, важливо бути поруч навіть на відстані.
- Поважати зону відповідальності кожного. Контроль руйнує, довіра тримає.
- Підтримувати завжди.
- Не приймати рішень у стані емоцій. Війна загострює все – страх, втому, злість. Якщо виникає конфлікт, не варто рубати з плеча. Варто дати собі час охолонути, поговорити і лише тоді робити висновки. Через певний час проблема часто вже не виглядає такою масштабною.
- Мати маленькі ритуали близькості. Навіть кілька хвилин удвох допомагають зберігати відчуття «ми».
- Не зраджувати власний вибір.
- Шлюб – це рішення бути разом. І якщо воно вже ухвалене, його варто підтверджувати діями щодня.
- Говорити й чути одне одного. Не замовчувати образи. Важливо пояснювати, чому саме в той момент було боляче чи складно. І намагатися зрозуміти мотиви партнера, а не лише оцінювати його вчинок.
- Шукати світло навіть у втраті.
Війна забрала дім, але не забрала родину. Вміння бачити хоча б невеликий плюс у найскладніших обставинах допомагає парі зберегти і психіку, і любов.
