24 лютого 2022 року розділило життя мешканки Волновахи Анни Рєзнікової на "до" і "після". Її історія війни – це сім днів під обстрілами в підвалі лікарні, зруйнована квартира, евакуація з думками про загибель мами та довга дорога до Ірландії. Своїми спогадами переселенка поділилася з Волноваха.City.
"Від вибуху підлетіли в ліжку"
Ранок 24 лютого 2022 року назавжди закарбувався у пам'яті мешканців Волновахи. Для Анни Рєзнікової та її доньки він почався з потужного вибуху.
"Ми з дочкою прокинулись від сильного вибуху. Аж підлетіли в ліжку. У сусідньому будинку повилітали вікна в під'їзді й запрацювала сигналізація у всіх машинах. Це сталося приблизно о п'ятій ранку", – згадує жінка.
Новорічна ялинка у квартирі пані Анни у Волновасі. Архівне фотоФото: Анна Рєзнікова
Після цього Анна з донькою побігли до її роботи – жінка працювала у відділі закупівель магазину "Щедрий Кошик", щоб врятувати товар. Вони складали все по коробках, щоб не побилося. Згодом жінка зрозуміла, що цим вони лише полегшили роботу мародерам, адже весь товар розтягнули.
За тиждень до початку повномасштабного вторгнення мама Анни зламала стегнову кістку, перенесла операцію (їй поставили в ногу металеву конструкцію) і перебувала в лікарні. Коли почалися обстріли, жінка прийняла важке рішення – попри погрози для життя не залишати маму.
"Ми взяли собачку, її будку, корм, сумку з документами, воду, два пледи й подушку. І пішли в підвал районної лікарні, переночувати. Це всі речі, які ми встигли взяти", – пригадує Анна.
Будинок пані Анни у Волновасі після вторгнення російських окупантівФото: Анна Рєзнікова
Тиждень у підвалі лікарні
Сім днів Анна з донькою провели у підвалі лікарні. Умови були нестерпні – навколо пил, нестача води та їжі, постійні обстріли, які змушували всіх тремтіти від жаху.
"У кутку стояло відро, яке використовували як туалет. Хтось потім виносив його на вулицю. Було моторошно сидіти в майже повній темряві. Вночі приміщення освітлювалося лише телефоном, покладеним на труби під стелею. Десь на третій день у лікарні з'явився генератор і умови стали трохи краще — можна було зарядити телефон хоч для того, аби було освітлення та знати який зараз день та час, адже зв'язку вже не було", – розповідає жінка.
Найжахливішим став момент, коли лікарню обстріляли:
"На другий чи третій день в будівлю влучив снаряд. Все тряслося, повилітали двері й повідчинялися вікна. Стояв страшенний гуркіт, кричали і діти, і дорослі. Скрізь летіла пилюка та уламки".
У підвалі переховувалися переважно родичі працівників лікарні, медсестри та їхні діти. Дехто поводився гідно, а дехто, з гіркотою зазначає Анна, почав красти з магазинів:
"Хлопці бігали, приносили ящиками продукти, цигарки, алкоголь тощо. Вони об'їдалися та напивалися. І попри те, що з продуктами було важко, з іншими людьми харчами вони не ділилися. Я думала, що біда має об'єднувати людей, але, на жаль, не завжди так стається... Проте добрі люди були — дівчата з "харчоблоку" приносили нам супчик у стаканчиках, а українські військові — ковбаску, знайомі пригостили печивом" .
Донька Анни тяжко переживала постійні обстріли.
"Коли починали бомбити, Ліза лягала на підлогу, я зверху, між нами собака, накривалися пледами і пересувалися під лавку".
Будинок пані Анни у ВолновасіФото: Анна Рєзнікова
Жінка з вдячністю згадує земляка із пораненим обличчям, який перебував з ними у підвалі:
"Цей чоловік із забинтованим обличчям сидів із нами. Я тримала його за руку, а він казав: 'Не бійся, то наші стріляють, не бійся, це далеко, сюди не прилетить'. Розумію, що йому було ще страшніше, бо він нічого не бачив через бинти. Але він заспокоював та підтримував нас і жінок, які були поруч з нами".
Евакуація без мами
Анна каже, що кожного дня до лікарні хтось приїздив та пропонував людям евакуюватися. На сьомий день один з лікарів повідомив про термінову евакуацію.
"Він кричав: 'Термінова евакуація! Забирайте речі й сідайте в автобус, це може бути останній транспорт!'", - ділиться жінка.
Для Анни настав найважчий момент – треба було вирішити, що робити з мамою, яка не могла ходити. Вона побігла в травматологічне відділення, але побачила жахливу картину:
"Травматологія була розбита, двері валялися, скрізь уламки. Я думала, що вона загинула".
Лікар наполягав, щоб жінка швидше сідала в маршрутку з донькою:
"Зроби правильний вибір заради доньки, сідай і від'їжджай. Це може бути останній транспорт".
З болем у серці Анна з донькою сіли в маршрутку, яку супроводжував представник військово-цивільної адміністрації — Іван Лубінець. І лише після евакуації вони дізналися, що під час обстрілів лікарні мама все ж таки вижила — Анні прийшло повідомлення "абонент на зв'язку". Вони в цей момент їхали в евакуаційному потязі.
Дорога в нікуди
Шлях до безпеки виявився довгим і складним. З Волновахи Анна з донькою потрапили до дитячого садочка у Покровську, а звідти, на наступний день – до Краматорська, щоб сісти на евакуаційний потяг.
"У Краматорську все було дуже організовано. Начальниця вокзалу керувала посадкою. Спочатку пропускали вагітних жінок і матерів з дітьми до року. Потім – з дітьми до трьох років".
Після 8 годин очікування вони нарешті сіли в потяг.
"Ми доїхали до Харкова і простояли там годину-дві. Поїзд був новий, замість штор — жалюзі. Нас попросили не відкривати вікна і вимкнути телефони".
За вікном було видно заграву від пожеж, чутно вибухи. Через 28 годин подорожі вони нарешті дісталися Львова.
У Львові Анну та її доньку зустріли волонтери, які допомогли з житлом. Спочатку вони потрапили в "будиночок у селі" – хутір за 20 км від Ковеля, де місцеві мешканці зробили все можливе, щоб підтримати переселенців:
Проте умови були незручними – туалет не працював, вода була за п'ять будинків. Після трьох днів Анна знову почала шукати інше житло і знайшла родину, яка прихистила їх у літній кухні з гарним ремонтом.
Весь цей час Анна постійно шукала спосіб вивезти до себе свою маму.
Евакуація мами та возз'єднання родини
Наступного дня після від'їзду Анни, її маму також евакуювали з лікарні у Волновасі. Начальник травматологічного відділення Андрій Хаджинов прийшов до неї та запитав: "Поїдеш?". Коли вона погодилася, він повернувся спиною і сказав: "Вцепляйся". Мама Анни вчепилася йому за плечі, і він виніс її на собі до швидкої допомоги.
"Мама у мене теж виїхала в халаті і в пледі. Документи в неї були. В неї була сумочка з косметичкою, бо моя мама ненакрашена не ходить", – ділиться Анна.
Маму привезли в той самий дитячий садок у Покровську, де за кілька годин до того були Анна з донькою. Звідти її перевели в госпіталь, де за словами Анни вона перебувала без належного лікування – просто мала ліжко та їжу, бо госпіталь не спеціалізувався на травматології.
Весь цей час Анна шукала спосіб вивезти маму до себе. За допомогою постачальників, з якими вона працювала, жінка знайшла водія, який погодився за 5 000 гривень забрати маму з госпіталю в Покровську та привезти на Львівщину.
"Дзвоню мамі, кажу: 'Мама, одягай підгузок, завтра на 6:00 ранку, щоб була готова, бери з собою воду, нічого не їж, бери з собою печиво чи пряник, щоб ти могла його посмакувати в дорозі'", – розповідає Анна про підготовку до евакуації.
Попри те, що мати могла пересуватися лише стрибаючи на одній нозі, водій зумів доставити її безпечно на Львівщину, де родина нарешті возз'єдналася.
Ірландія
Паралельно з цими подіями подруга Анни з Лондона допомогла родині оформити документи для виїзду до Ірландії. Через Францію та з допомогою Червоного Хреста вони дісталися острівної країни:
"Червоний Хрест надав нам безоплатний готель, оплатив переправу на поромі разом із собакою, привіз їжу. Запитували, чим ще можуть допомогти. Я попросила інвалідний візок для мами".
В Ірландії родина спочатку жила в старій католицькій школі разом з іншими біженцями з України. А згодом їх запросив до себе ірландець, на ім'я Пат, який допоміг їм облаштуватися.
Анна з донькою, мамою та Патом в ІрландіїФото: Анна Рєзнікова
Найважливіше – мама Анни отримала належне медичне обслуговування. Їй зробили нову операцію, замінивши старі металеві конструкції в нозі.
"У вересні їй прооперували й іншу ногу, також безоплатно", – розповідає Анна.
Мама Анни в лікарні в ІрландіїФото: Анна Рєзнікова
"Якщо в Ірландії тобі потрібно потрапити до вузького спеціаліста, чекати можна роками. Але якщо у тебе щось серйозне і ти вже потрапила до лікарні, то з тобою носяться як з писаною торбою. Обслуговування на найвищому рівні", – ділиться враженнями переселенка.
Анна знайшла роботу – спочатку на складі, де пакували подарункові набори, а потім у супермаркеті:
"Я викладаю товар, стежу за свіжістю продуктів, роблю замовлення та уцінки".
Її донька теж працювала з мамою і змогла заробити на свій перший iPhone.
"Вона була така горда собою. Вона запитала: 'Можна я собі iPhone куплю?', а я відповіла: 'Ти ж заробила, купуй. Можеш розпоряджатися своїми грошима як хочеш'".
Будинок де живе Анна в ІрландіїФото: Анна Рєзнікова
Туга за Україною
Хоча в Ірландії родині Анни безпечно і комфортно, вона сумує за рідним краєм, українською їжею та культурою. Проте повернення до рідної Волновахи, яка зараз знаходиться у тимчасовій окупації, для Анни неможливе. У місті в жінки залишилася квартира. З фотографій від сусідів вона знає, її пограбували, все перевернули та знищили.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
